– Сподіваюсь, що Ви слухали виступ Президента Віктора Януковича у четвер. Президент під часті оплески зали розповідав про успіхи своїх 100 днів і плани на понад 20 років. Чи вдасться, на Вашу думку, Президентові реалізувати своє головне виборче гасло «Україна для людей»?
…Є одна справа – це промова, це слова, з якими виступав так званий Президент, а інша справа – це реальна практика його режиму. І ця практика є насправді жахливою
– Зацитую одну з головних тез, зокрема, до яких українських громадян звертався Президент, коли говорив про потребу «протягом 5 років завершити приватизацію державного майна як широкомасштабний проект трансформації державної власності»? Чи це відобразиться на поліпшенні рівня життя пересічного українця? До кого взагалі звернена така програма?
– Якою мірою можна довіряти декларації Президента про «європейський вибір» України? Про це вчора також ішлося, поруч із декларацією про стратегічне партнерство з Росією? В якому напрямку рухатиметься Україна – до ЄС чи до Росії?
– Після продовження оренди Чорноморського флоту Росії багато хто з аналітиків, журналістів, інтелектуалів – і не тільки в Україні, але й на Заході – заговорив про можливість розпаду України. Чи вбачаєте Ви загрозу територіальній цілісності України? Або так: Україна без Криму, як Грузія без Осетії та Абхазії?
– Ну, а навіщо такій Україні територіальна цілісність? Я б не боровся за неї як за якусь таку остаточну цінність. На мій погляд, варто було б іще 2005 року повести лінію на відокремлення Донбасу і Криму, й на сьогоднішній день ми б мали стійку проукраїнську більшість – десь відсотків понад 70. А так ми змушені як держава цілком і повністю підлягати волі цієї частини населення, якій ця держава не потрібна, яка її ненавидить, не любить і яка обирає до влади ворогів цієї держави.
– Продовження оренди Чорноморського флоту в Україні, реформа судочинства, законодавство, яке полегшує формування коаліції, відхід від НАТО – перший крок до так званої позаблоковості України, куди так поспішає Президент і його уряд. Чому ж так поспішає пан Янукович?
– Я б сказав, що тут поспішає пан Путін, пан Янукович виконує вказівки. А пан Путін поспішає тому, що така уже професійна стилістика – вхопити якомога більше тоді, коли дається. У російській мові є таке слово – «пруха», от воно «прьот» і досягається мета за метою.
– Скажіть, будь ласка, Ви поставили свій підпис під «Зверненням інтелектуалів до парламентів, урядів, народів світу». Чи є якась реакція на це Ваше звернення? Чи Ви відчуваєте підтримку?
– Ні, ніякої підтримки. Підтримку зараз із боку світової спільноти відчуває український режим на чолі з Януковичем.
– А в чому причина?
– Причина, мабуть, у тому, що так склалася на сьогодні світова констеляція. У такий несприятливий політично час ми зараз усі потрапили. Тобто, з одного боку, значно наростила свою потужність і свою впливовість Росія, а Захід вирішив, що для нього найважливіше – це підтримувати з нею добрі, більш-менш якісь-такі згладжені стосунки. Ціною цього є, наприклад, ось така країна, як наша.
– Що, на Вашу думку, перешкоджає об’єднанню опозиції: різні цілі, різні програми, нерозуміння ситуації чи все докупи?
– Це якраз тема, котрої хотілось торкнутися: про різні громадські організації, численні комітети порятунку, але все це впирається в стіну певної соціальної апатії в суспільстві, існує якась немічність. Дуже болісна тема: як подолати цей стан у суспільстві, щоб зробити крок уперед?
– Чим переконати переконаних однодумців Президента Віктора Януковича, його міністрів, зокрема, міністра освіти Дмитра Табачника в тому, що Донецьк – це не тільки Партія регіонів, а, за словами Івана Малковича, це Стус, Сосюра, Іван Дзюба, Солов’яненко, які любили й шанували українську мову? Як їх можна переконати?
– Я б не переконував цих людей ні в чому. Їх не можна переконати. Це безнадійний випадок – їх у чомусь переконувати.
– В есе «Центрально-східна ревізія», на мій погляд, Ви створили потужну метафору руйнації, коли написали про «руїни мов, слів, письмен – руїни рухомої пам’яті». Мені цей образ нагадав «Собор у риштованні» Євгена Сверстюка. Чи українська мова в руїні? Як зупинити процес?
– Я маю велику надію, що її носії знову мобілізуються. Вся проблема в тому, що за попереднє правління начебто виникла така ілюзія про те, що тодішня влада займалася українізацією. Насправді там було, на мій погляд, лише кілька таких правильних рішень, скажімо, кінодубляж. Але в цілому це була профанація правильної проукраїнської мовної політики в нашій країні. Тому, може, така от ситуація опозиційності додасть нашій українській мові зараз більше сил. Я хочу думати про це позитивно.
– Що, на Вашу думку, потрібно зробити, щоб зупинити потік вуличного жаргону до ЗМІ? У чому першопричина явища, бо ж нині лаються вже політики, депутати, міністри?
– Я думаю, не треба цього зупиняти. Хай воно йде, воно є таке, воно відображує, несе в собі образ, скажімо так, не надто благополучної, не надто щасливої країни. Якщо почати це якось фільтрувати і блокувати, то воно від цього не перестане бути реальністю. Єдине, що в медіях буде якась зовсім інша, фальшива картинка цієї дійсності. Я не думаю, що вона і зараз у нас надзвичайно правдива, у нас із усіх медій залишився насправді тільки вже інтернет. Не думаю, що це якесь таке першорядне і дуже важливе завдання. Хай виливається.
– Запитання трохи з іншого кошика, але дотичне до теми. Як Вам вдається втриматись у літературі? Що має переважати – тема, мова чи обрана певна цільова група читачів?
– Я думаю, що не можна таке розробляти, це невірно – розробляти собі якусь стратегію й визначати пріоритет. Література непередбачувана, реакція читачів завжди непередбачувана, сам процес завжди непередбачуваний. І, мабуть, сила літератури в тому, що тут не можна нічого якось наперед розрахувати. Треба писати, як тобі хочеться, як тобі цікаво – це єдиний пункт інструкції, якщо така існує.
– Пане Андрухович, як просувається Ваша робота над абеткою, чи Ви вже знайшли місто на літеру «И»?
– Так, я знайшов на «И», у Швеції є місто Истад.
– А чи знайшли Ви відповідник до українського «кохатися» в російській мові?
– Ні, його не існує в російській мові. Є слово «любить», звичайно, але це – «кохати», а от кохатися – це «заниматься любовью». Хіба що так, такою формулою можна перекласти.
– А що втрачає чи здобуває твір у перекладі ? Скажімо, Ваші «Перверзії» німецькою мовою? Чи вже готовий переклад, коли вийде книжка?
– Ні, все ще працюємо, з великими довготривалими перервами, тому що ані я не маю часу підганяти перекладачку, ні вона насправді немає зараз багато часу, щоб продовжувати роботу. Десь на одну третину перекладено, але є купа всіляких складностей. Тут уся особливість ситуації полягає в тому, що цей твір я писав 15 років тому. У мене багато що змінилося: власні підходи, моє ставлення до якихось темних його фрагментів. Це не тільки буде переклад, це буде якась така оновлена версія. Там обов’язково будуть місця, де ми з перекладачкою домовляємося, що ми відступаємо від мого тодішнього українського оригіналу і робимо дещо інакше.
– А коли з’явиться на світі Ваша нова книжка про 111 міст?
– Ох, коли б я знав! Це якраз із розряду тієї непередбачуваності. Я був упевнений, що закінчу її ще в березні цього року. Насправді ми вже маємо початок червня, а в мене залишається суттєва частина цих міст, тобто про них іще не написано. Тобто, ці міста у плані є, та насправді – це 20 міст, про які я ще ні слова не написав. Поки що я так обережно кажу: можливо, до кінця року роботу закінчу, а можливо, і ні. Зрештою, не найголовніше видати це швидше, а найголовніше, мабуть, щоб воно вийшло в мене таким, як я хочу.
– Пане Андрухович, останнє запитання: якби сталось, що Вас обрали Президентом України, яким був би ваш перший крок?
– Ні, я не відповім на Ваше запитання, тому що я категорично відкидаю таку перспективу і можливість. Відповідно моє мислення не того рівня, щоб я міг собі уявляти перший крок Президента.
– А чеський драматург, письменник і публіцист Вацлав Гавел, який став президентом?
– Так то ж Гавел. Мені до нього далеко. Але дякую Вам за таку візію.
