Під задоволений регіт натовпу в одному великому місті в Європі на початку 21 століття серед білого дня також горіли книжки, підручники, наукові дослідження. Полум’я знищило сотні томів, в яких зафіксовані спомини, історичні факти, безцінний цивілізаційний матеріал. Яка ганьба, який сором, що можна подумати про народ, який спалює свої бібліотеки. І невже справді не знайшлось нікого поруч, хто б зупинив цей страшний марш!
І чому книжки? Який невіглас наважився підняти руку на цей винахід людства, чия енергія, наперекір інерції здорового глузду, не творить, а руйнує, не вдосконалює, щоб дізнатись більше, а нищить, щоб забути, стерти з пам’яті.
Відповідь потрібно знати, вона в європейській історії першої половини 20 століття, українській у тому числі, її вивчають у школах. Вона в історичних паралелях, які виринають в пам’яті, коли розглядаєте в інтернеті фотографії із Сімферополя. Моторошно робиться, бо пам’ять приносить події й факти, записані саме в тих книжках: нацистські вогнища, на яких спалювали книжки інакодумців, і натовп, який схвально гудів, адже горіли книжки тих, хто зумів піднятись над натовпом. Ця відповідь жахає, але ми не маємо права сховатись чи втекти від неї. Так, це вже було, зі страху перед правдою вже кидали у полум’я книжки, і намагались історичну пам’ять знищити вогнем.
Книжки горіли і всі мовчали
Учасники акції спалення підручників. Сімферополь, 14 березня 2010 рокуТой, хто це з ентузіазмом у Сімферополі робив, забув, не думав, у сліпій ненависті не згадав або свідомо приховав ту страшу ціну, яку заплатило людство за ватру з книжок. Скільки мільйонів жертв забрало це страшне полум’я! Вже забулось? Мабуть, так. Якби знали історію, історію України в тому числі, якби хоч раз перегорнули підручник із історії 20 століття, такого б не сталось. Тому що там написано, хто палив книжки на площах, там досліджено, якому режимові було потрібно нищити вогнем бібліотеки та архіви і як це полум’я дурманило голови відчуттям безкарності. У підручниках точно вказано, скільки мільйонів людей, громадян України в тому мільйонному числі стали жертвами цього вогню, в якому намагались знищити народи, адже без книжки і мови вони вмирають.
Ні, ці сучасні варвари книжок не читали, не перегорнули жодної сторінки з багатовікової історії України, боюсь, що з історії людської цивілізації взагалі. Цього не сталось, на жаль. Ці сотні людей навколо багаття втратили унікальну можливість торкнутись істини – людської пам’яті, перенесеної до книжки, вони ніколи не знатимуть співпереживання і співвідчуття, духовної спорідненості, яка будує Шевченкову «сім’ю велику».
Лякає також, що не знайшлось нікого поруч, хто б це страшне дійство зупинив – ні мера міста, ні голови держадміністрації, ні педагога, ні вояка, ні врешті просто чесної людини. А може вони стояли десь поруч, але втрутитися не хотіли чи боялись? Невже і вони не знають історії?
І політики промовчали
Вражає також і те, що ніхто з політичних чи державних лідерів сучасної України – найфаховіших міністрів із найбільшого уряду в Європі, з усіх тих голів і прем’єрів та їхніх чисельних заступників, великих і мудрих мужів, ніхто з української духовної еліти, ніхто з тих, хто себе зараховує до лідерів нації, НІХТО не вигукнув: стійте, зупиніться, історія такого не прощає! Тільки купка львівських студентів – чутливих молодих людей намагалась привернути увагу до того, що сталось у Сімферополі. Це добре, що є такі молоді люди, але чи не мало для 45-мільйонної України?
Переглянула також пресу та сайти з одною надією: може хтось все ж відгукнувся з тих кількох десятків українських партій, рухів, блоків і блочків, товариств і спілок. Може виступила з протестом «Наша Україна», а чи може БЮТ чи Партія регіонів, чи може «Народна самооборона» або Українська народна партія ? Ні, даремно шукала.
Хоча все ж щось знайшлось. Надійшло більш, як скромне «Адміністрація Януковича засудила спалення підручників з історії України». На багатьох сайтах з’явилось короткі повідомлення, що «Заступник глави Адміністрації Президента Ганна Герман засудила спалення підручників з новітньої історії України в Сімферополі» (див., напр., «Освіта.UA 16.03.2010 року, ТСН 16.03.2010 року, «Новинар» 15.03.2010 року). Ні, не виступив того самого дня на всю країну її Президент, відкинувши все інше, з категоричним «Ні!» тим, хто забув чи ігнорує історію. Адже сталась надзвичайна подія! Ні, тільки скупа заувага на сайтах під таким принизливим заголовком «У Януковича засудили...». Не на головному сайті Президента України, не «Президент засудив...», а так по-простому – «У Януковича засудили...», так само, як «У барі подавали...». Спрощено, уніфіковано, вихолощено, бездумно... Журналістика в Україні стрімко втрачає цілісність стилю, красу і вишуканість мовного багатства. А воно розсипане в тих ще поки що не спалених книжках. Прислухайтесь до Лесиного «Трудно повірити, щоб погану одіж могла носить якась ідея гарна».
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
І чому книжки? Який невіглас наважився підняти руку на цей винахід людства, чия енергія, наперекір інерції здорового глузду, не творить, а руйнує, не вдосконалює, щоб дізнатись більше, а нищить, щоб забути, стерти з пам’яті.
Відповідь потрібно знати, вона в європейській історії першої половини 20 століття, українській у тому числі, її вивчають у школах. Вона в історичних паралелях, які виринають в пам’яті, коли розглядаєте в інтернеті фотографії із Сімферополя. Моторошно робиться, бо пам’ять приносить події й факти, записані саме в тих книжках: нацистські вогнища, на яких спалювали книжки інакодумців, і натовп, який схвально гудів, адже горіли книжки тих, хто зумів піднятись над натовпом. Ця відповідь жахає, але ми не маємо права сховатись чи втекти від неї. Так, це вже було, зі страху перед правдою вже кидали у полум’я книжки, і намагались історичну пам’ять знищити вогнем.
Книжки горіли і всі мовчали
Ні, ці сучасні варвари книжок не читали, не перегорнули жодної сторінки з багатовікової історії України, боюсь, що з історії людської цивілізації взагалі. Цього не сталось, на жаль. Ці сотні людей навколо багаття втратили унікальну можливість торкнутись істини – людської пам’яті, перенесеної до книжки, вони ніколи не знатимуть співпереживання і співвідчуття, духовної спорідненості, яка будує Шевченкову «сім’ю велику».
Лякає також, що не знайшлось нікого поруч, хто б це страшне дійство зупинив – ні мера міста, ні голови держадміністрації, ні педагога, ні вояка, ні врешті просто чесної людини. А може вони стояли десь поруч, але втрутитися не хотіли чи боялись? Невже і вони не знають історії?
І політики промовчали
Вражає також і те, що ніхто з політичних чи державних лідерів сучасної України – найфаховіших міністрів із найбільшого уряду в Європі, з усіх тих голів і прем’єрів та їхніх чисельних заступників, великих і мудрих мужів, ніхто з української духовної еліти, ніхто з тих, хто себе зараховує до лідерів нації, НІХТО не вигукнув: стійте, зупиніться, історія такого не прощає! Тільки купка львівських студентів – чутливих молодих людей намагалась привернути увагу до того, що сталось у Сімферополі. Це добре, що є такі молоді люди, але чи не мало для 45-мільйонної України?
Переглянула також пресу та сайти з одною надією: може хтось все ж відгукнувся з тих кількох десятків українських партій, рухів, блоків і блочків, товариств і спілок. Може виступила з протестом «Наша Україна», а чи може БЮТ чи Партія регіонів, чи може «Народна самооборона» або Українська народна партія ? Ні, даремно шукала.
Хоча все ж щось знайшлось. Надійшло більш, як скромне «Адміністрація Януковича засудила спалення підручників з історії України». На багатьох сайтах з’явилось короткі повідомлення, що «Заступник глави Адміністрації Президента Ганна Герман засудила спалення підручників з новітньої історії України в Сімферополі» (див., напр., «Освіта.UA 16.03.2010 року, ТСН 16.03.2010 року, «Новинар» 15.03.2010 року). Ні, не виступив того самого дня на всю країну її Президент, відкинувши все інше, з категоричним «Ні!» тим, хто забув чи ігнорує історію. Адже сталась надзвичайна подія! Ні, тільки скупа заувага на сайтах під таким принизливим заголовком «У Януковича засудили...». Не на головному сайті Президента України, не «Президент засудив...», а так по-простому – «У Януковича засудили...», так само, як «У барі подавали...». Спрощено, уніфіковано, вихолощено, бездумно... Журналістика в Україні стрімко втрачає цілісність стилю, красу і вишуканість мовного багатства. А воно розсипане в тих ще поки що не спалених книжках. Прислухайтесь до Лесиного «Трудно повірити, щоб погану одіж могла носить якась ідея гарна».
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
