Останньою краплею вдатися до протесту і оприлюднити відкритий лист для Мирослава Мариновича став той факт, що польське консульство у Львові на початку року, на прохання варшавського журналу «Вєньзь» видати йому річну візу, оформило її на півроку, а восени теж консульське відділення видало візу на місяць і 13 днів… Саме отих 13 днів, а також і багаторазова віза на 3 дні, яку видало посольство Німеччини вже директорові Інституту історії Церкви УКУ Олегові Турієві і спонукали професора виступити проти шенгенської бюрократії з відкритим листом.
Шенгенська бюрократія принижує українців
Жодного разу Мирослав Маринович не порушував правила перетину кордону і перебування в 30 країнах світу. Свій протест він скеровує не польському консульству, зокрема, а усім країнам шенгенської зони. Нинішню візову політику ЄС щодо громадян України називає приниженням. Адже, якщо йому, кавалерові Ордену Польщі «За заслуги», людині, яка роками співпрацює з польським посольством і консульством у Львові довелось відчути приниження, отих 13 днів, то він розуміє, як ставляться до «простих» українців.
В інтерв’ю Радіо Свобода Мирослав Маринович наголосив, що він писав не з почуття надмірної оцінки самого себе і зрікся поїздок у шенгенську зону не як улюбленої цукерки під час посту.
«Я писав цей лист не тому, що вважаю, що я настільки знаний у світі. Я писав, виходячи з міркування, що для своїх друзів та партнерів з -за кордону я є такою ж цінною людино, як і вони для мене, для кола наукових співробітників, які цінують один одного незалежно, де хто мешкає, шанують просто людину, – зазначає пан Маринович. – Дехто вважає, що заява претензійна, що Захід нам більше потрібен, аніж ми Заходу. Я не можу говорити про всю Європу, бо, очевидно, їй усій я не потрібен, а ось моїм друзям, однодумцям я потрібен і вони мені потрібні однаковою мірою. Але настав час, коли наші закордонні партнери мають зрозуміти, якщо найчастіше за ці контакти вони розплачуються готівкою, то ми часто розплачуємося людською гідністю. Ця різниця мусить бути виправлена».
Візові проблеми погіршують українсько-польські відносини
Візові проблеми нині фатально впливають на українсько-польські стосунки. Адже чимало українських гуманітаріїв, економістів не можуть бувати на конференціях, зібраннях, брати участь у дискусіях за кордоном лише тому, що їм складно відкрити візу або ж її видають на три дні. Міжлюдські взаємини сьогодні руйнуються, з’являється непорозуміння по обидва боки кордону і наростає глухе невдоволення, образи з боку українців, бо це біль для багатьох, наголошує Мирослав Маринович.
«Це була остання крапля, яка перелила чашу, – каже він. – Я почав думати категоріями усіх українсько-польських стосунків, проблеми починають на це впливати. Ми маємо цю проблему вирішити спільно у добрій волі. Я намагався у своєму звернення нікого не образити. Але я вважаю, що спосіб трактування України шенгенською бюрократією уже сьогодні є неприпустимий. Це зумовлено інерцією оборонного мислення. Це стало манією Європейського Союзу захищатись від африканців, інших народів, я можу зрозуміти цю проблему. Але не можу зрозуміти, чому поява румунських ромів, без образи ні для кого, для Європи є неприємною, але допустимою, а чому поява українських заробітчан є такою страшною. Я не розумію цієї різниці і вона мені видається дискримінуючою щодо українців. Чому США і Великобританія видають багаторічні візи надійним людям, коли бачать, що немає порушень, коли люди й не просять такого типу візи, а шенгенська зона так панічно цього боїться. Це питання до шенгенської зони. Тут я би не виділяв Польщі, адже вона не є єдиною державою. Це і посольства Німеччини, і Чехії, й Італії так діють щодо українців».
Відкритий лист спричинив реакцію у Польщі
На відкритий лист Мирослава Мариновича уже зреагували польські посли до Європарламенту, які планують звернутись до усієї Європи щодо питання візової політики з Україною. Представник генконсульства Польщі у Львові спілкувався з паном Мариновичем, якому аж ніяк не йдеться про вирішення особистого питання. Мирослав Маринович наполягає на полегшенні візової політики для тих громадян України, які не порушують жодних правил перетину кордону.
З іншого боку пан Маринович висловлює обурення щодо поведінки політичної еліти України, яка вважає, що може обдурити увесь світ. Натомість Захід чітко прочитує усі маніпуляції політичних лідерів, які не можуть навести лад в державі, а це відображається на позиції простих громадян. Однак нікому не дано право принижувати людську гідність.
(Львів – Київ – Прага)
Радіо Свобода подає текст звернення багаторічного політв’язня Мирослава Мариновича без змін і скорочень:
Відкритий лист до колег – учасників Руху опору у Східній Європі та до наших партнерів у Європі Західній
Цей лист, що його я пишу у 20-ту річницю падіння Берлінської стіни, є листом протесту проти зведення нових стін у Європі. Його ж я пишу у 20-ту річницю найбільшої слави польської „Солідарності”, тому він є водночас проханням про солідарність.
За кордон я активно виїжджаю з 1990 року і встиг побувати у 30 країнах світу (у багатьох із них – по кільканадцять разів). За весь цей час я жодного разу не порушив візового режиму. У моїй візовій „історії” є, зокрема, п’ятилітня американська багаторазова віза, дворічна шенгенська віза, видана Францією, а також близько двадцяти шенгенських віз, виданих Нідерландами, Німеччиною, Італією та іншими країнами цієї зони. Вся ця інформація, яка стосується шенгенської зони, є у відповідній комп’ютерній базі даних. Чого там, на жаль, немає, так це міри душевних сил, які були витрачені на долання щораз більших процедурних обмежень і перешкод.
На початку 2009 року Консулят Республіки Польща у Львові, відповідаючи на прохання варшавського журналу „Вєньзь” видати мені річну шенгенську візу, оформив мені її тривалістю пів року. А восени цей самий Консулят на запрошення цієї ж інституції уже точніше вирахував тривалість періоду, упродовж якого країни шенгенської зони вважатимуть допустимою мою присутність на їхній території, і цей термін склав 1 місяць і 13 днів. Якби візу було видано на місяць і 14 днів, це вже було б для них небезпечно...
Щиро признаюся: оці 13 днів виявилися тою останньою краплею, яка переповнила чашу мого терпіння. Це нагадало мені, як недавно моєму українському колезі-історикові Посольство Німеччини, наче знущаючись, видало багаторазову шенгенську візу... на три дні! Приниження, якому піддає нас, українських гуманітаріїв, шенгенська бюрократія, починає нагадувати ті зразки приниження, якими так насолоджувалася бюрократія комуністична. Маючи невідкличні зобов’язання перед польськими колегами, я не міг вдатися до протесту раніше. Сьогодні, коли мої зобов’язання виконані, я на це зважився.
Я усвідомлюю, що безвідповідальна поведінка політичних лідерів України призвела до значного падіння її авторитету у світі, що відбивається і на ставленні європейців до простих її громадян. Я визнаю також, що мої краяни задля можливості виїхати за кордон часто ідуть на велике самоприниження і створюють значні проблеми європейським чиновникам. Мені соромно і за одне, і за друге. Проте я також знаю, що народ, якого системно принижують, втрачає здатність піднятися до висоти відповідальної свободи. Я надто люблю свій народ, щоб із цим змиритися.
Мені зрозуміло також, що дешева робоча сила, хоч і з вигодою використовувана на європейських ринках праці для виконання непопулярних робіт, створює все-таки поважні проблеми. Це служить для європейських урядів серйозним аргументом, щоб щораз більше опускати невидиму завісу. Проте чи не було колись певних аргументів у комуністичної сторони, які спонукали їх закривати кордони? Звичайно ж, було. Однак відповідь демократичної Європи була однозначною: питання відкритості кордонів і міжлюдських контактів є питанням прав і гідності людини, яке стоїть понад політичними, ідеологічними чи економічними резонами.
Свій протест я спрямовую не до Консуляту Польщі як такого, оскільки розумію, що він мусить виконувати свої шенгенські зобов’язання. Я також не хочу більше шукати зв’язків, які полегшили б отримання візи мені особисто. Натомість я звертаю увагу читачів на знаменний факт: якщо через згадані приниження доводиться проходити мені, кавалерові Ордену Республіки Польща „За заслуги”, а також багатолітньому партнерові Польського Посольства в Києві й Польського Консуляту у Львові, то що тоді говорити про „простих” українців?
Під час свого ув’язнення, щоб висловити протест, я не раз оголошував голодівки. Нинішня ситуація штовхає мене майже до цього самого: на знак свого протесту проти візових обмежень, супротивних духові єдиної Європи, я зрікаюся поїздок у країни шенгенської зони терміном на один рік (при цьому я наперед прошу вибачення у моральних богословів світу, що не зможу виступити перед ними на конференції у Тренто в Італії, як планувалося на липень 2010 року). Я усвідомлюю, що мій протест можна саркастично окреслити майже солженіцинською фразою „буцалось теля з дубом” („бодался теленок с дубом”), а тому звертаюся до вас, колеги по боротьбі за гідність людини, з проханням про солідарність. Вочевидь ідеться не про солідарність у „візовому голодуванні”, а лише про солідарність у тискові на європейську бюрократію, яка, схоже, за частоколом параграфів перестає бачити живу людину.
Свого часу система європейської безпеки, репрезентована ОБСЄ та її Гельсінкською угодою, відкривала кордони Європи і сприяла міжлюдським контактам. Я гордився такою Європою і вдячний їй, що вона покликала мене до боротьби за права людини. Сьогоднішня чиновницька Європа, схоже, творить таку систему безпеки, в якій постають нові „залізні куртини” і якій підпорядковуються базові європейські цінності. В результаті шенгенська Європа починає нагадувати давній Рим, що, втративши свою душу, марно намагався забезпечити собі безпеку від настирливих варварів. Щоб побачити, чим обернулася така система безпеки, достатньо вийти на Via dei Fori Imperiali...
Мирослав Маринович, член-засновник Української Гельсінкської Групи, багатолітній в’язень брежнєвських концтаборів
5 грудня 2009 року
Шенгенська бюрократія принижує українців
Жодного разу Мирослав Маринович не порушував правила перетину кордону і перебування в 30 країнах світу. Свій протест він скеровує не польському консульству, зокрема, а усім країнам шенгенської зони. Нинішню візову політику ЄС щодо громадян України називає приниженням. Адже, якщо йому, кавалерові Ордену Польщі «За заслуги», людині, яка роками співпрацює з польським посольством і консульством у Львові довелось відчути приниження, отих 13 днів, то він розуміє, як ставляться до «простих» українців.
В інтерв’ю Радіо Свобода Мирослав Маринович наголосив, що він писав не з почуття надмірної оцінки самого себе і зрікся поїздок у шенгенську зону не як улюбленої цукерки під час посту.
«Я писав цей лист не тому, що вважаю, що я настільки знаний у світі. Я писав, виходячи з міркування, що для своїх друзів та партнерів з -за кордону я є такою ж цінною людино, як і вони для мене, для кола наукових співробітників, які цінують один одного незалежно, де хто мешкає, шанують просто людину, – зазначає пан Маринович. – Дехто вважає, що заява претензійна, що Захід нам більше потрібен, аніж ми Заходу. Я не можу говорити про всю Європу, бо, очевидно, їй усій я не потрібен, а ось моїм друзям, однодумцям я потрібен і вони мені потрібні однаковою мірою. Але настав час, коли наші закордонні партнери мають зрозуміти, якщо найчастіше за ці контакти вони розплачуються готівкою, то ми часто розплачуємося людською гідністю. Ця різниця мусить бути виправлена».
Візові проблеми погіршують українсько-польські відносини
Візові проблеми нині фатально впливають на українсько-польські стосунки. Адже чимало українських гуманітаріїв, економістів не можуть бувати на конференціях, зібраннях, брати участь у дискусіях за кордоном лише тому, що їм складно відкрити візу або ж її видають на три дні. Міжлюдські взаємини сьогодні руйнуються, з’являється непорозуміння по обидва боки кордону і наростає глухе невдоволення, образи з боку українців, бо це біль для багатьох, наголошує Мирослав Маринович.
«Це була остання крапля, яка перелила чашу, – каже він. – Я почав думати категоріями усіх українсько-польських стосунків, проблеми починають на це впливати. Ми маємо цю проблему вирішити спільно у добрій волі. Я намагався у своєму звернення нікого не образити. Але я вважаю, що спосіб трактування України шенгенською бюрократією уже сьогодні є неприпустимий. Це зумовлено інерцією оборонного мислення. Це стало манією Європейського Союзу захищатись від африканців, інших народів, я можу зрозуміти цю проблему. Але не можу зрозуміти, чому поява румунських ромів, без образи ні для кого, для Європи є неприємною, але допустимою, а чому поява українських заробітчан є такою страшною. Я не розумію цієї різниці і вона мені видається дискримінуючою щодо українців. Чому США і Великобританія видають багаторічні візи надійним людям, коли бачать, що немає порушень, коли люди й не просять такого типу візи, а шенгенська зона так панічно цього боїться. Це питання до шенгенської зони. Тут я би не виділяв Польщі, адже вона не є єдиною державою. Це і посольства Німеччини, і Чехії, й Італії так діють щодо українців».
Відкритий лист спричинив реакцію у Польщі
На відкритий лист Мирослава Мариновича уже зреагували польські посли до Європарламенту, які планують звернутись до усієї Європи щодо питання візової політики з Україною. Представник генконсульства Польщі у Львові спілкувався з паном Мариновичем, якому аж ніяк не йдеться про вирішення особистого питання. Мирослав Маринович наполягає на полегшенні візової політики для тих громадян України, які не порушують жодних правил перетину кордону.
З іншого боку пан Маринович висловлює обурення щодо поведінки політичної еліти України, яка вважає, що може обдурити увесь світ. Натомість Захід чітко прочитує усі маніпуляції політичних лідерів, які не можуть навести лад в державі, а це відображається на позиції простих громадян. Однак нікому не дано право принижувати людську гідність.
(Львів – Київ – Прага)
Радіо Свобода подає текст звернення багаторічного політв’язня Мирослава Мариновича без змін і скорочень:
Відкритий лист до колег – учасників Руху опору у Східній Європі та до наших партнерів у Європі Західній
Цей лист, що його я пишу у 20-ту річницю падіння Берлінської стіни, є листом протесту проти зведення нових стін у Європі. Його ж я пишу у 20-ту річницю найбільшої слави польської „Солідарності”, тому він є водночас проханням про солідарність.
За кордон я активно виїжджаю з 1990 року і встиг побувати у 30 країнах світу (у багатьох із них – по кільканадцять разів). За весь цей час я жодного разу не порушив візового режиму. У моїй візовій „історії” є, зокрема, п’ятилітня американська багаторазова віза, дворічна шенгенська віза, видана Францією, а також близько двадцяти шенгенських віз, виданих Нідерландами, Німеччиною, Італією та іншими країнами цієї зони. Вся ця інформація, яка стосується шенгенської зони, є у відповідній комп’ютерній базі даних. Чого там, на жаль, немає, так це міри душевних сил, які були витрачені на долання щораз більших процедурних обмежень і перешкод.
На початку 2009 року Консулят Республіки Польща у Львові, відповідаючи на прохання варшавського журналу „Вєньзь” видати мені річну шенгенську візу, оформив мені її тривалістю пів року. А восени цей самий Консулят на запрошення цієї ж інституції уже точніше вирахував тривалість періоду, упродовж якого країни шенгенської зони вважатимуть допустимою мою присутність на їхній території, і цей термін склав 1 місяць і 13 днів. Якби візу було видано на місяць і 14 днів, це вже було б для них небезпечно...
Щиро признаюся: оці 13 днів виявилися тою останньою краплею, яка переповнила чашу мого терпіння. Це нагадало мені, як недавно моєму українському колезі-історикові Посольство Німеччини, наче знущаючись, видало багаторазову шенгенську візу... на три дні! Приниження, якому піддає нас, українських гуманітаріїв, шенгенська бюрократія, починає нагадувати ті зразки приниження, якими так насолоджувалася бюрократія комуністична. Маючи невідкличні зобов’язання перед польськими колегами, я не міг вдатися до протесту раніше. Сьогодні, коли мої зобов’язання виконані, я на це зважився.
Я усвідомлюю, що безвідповідальна поведінка політичних лідерів України призвела до значного падіння її авторитету у світі, що відбивається і на ставленні європейців до простих її громадян. Я визнаю також, що мої краяни задля можливості виїхати за кордон часто ідуть на велике самоприниження і створюють значні проблеми європейським чиновникам. Мені соромно і за одне, і за друге. Проте я також знаю, що народ, якого системно принижують, втрачає здатність піднятися до висоти відповідальної свободи. Я надто люблю свій народ, щоб із цим змиритися.
Мені зрозуміло також, що дешева робоча сила, хоч і з вигодою використовувана на європейських ринках праці для виконання непопулярних робіт, створює все-таки поважні проблеми. Це служить для європейських урядів серйозним аргументом, щоб щораз більше опускати невидиму завісу. Проте чи не було колись певних аргументів у комуністичної сторони, які спонукали їх закривати кордони? Звичайно ж, було. Однак відповідь демократичної Європи була однозначною: питання відкритості кордонів і міжлюдських контактів є питанням прав і гідності людини, яке стоїть понад політичними, ідеологічними чи економічними резонами.
Свій протест я спрямовую не до Консуляту Польщі як такого, оскільки розумію, що він мусить виконувати свої шенгенські зобов’язання. Я також не хочу більше шукати зв’язків, які полегшили б отримання візи мені особисто. Натомість я звертаю увагу читачів на знаменний факт: якщо через згадані приниження доводиться проходити мені, кавалерові Ордену Республіки Польща „За заслуги”, а також багатолітньому партнерові Польського Посольства в Києві й Польського Консуляту у Львові, то що тоді говорити про „простих” українців?
Під час свого ув’язнення, щоб висловити протест, я не раз оголошував голодівки. Нинішня ситуація штовхає мене майже до цього самого: на знак свого протесту проти візових обмежень, супротивних духові єдиної Європи, я зрікаюся поїздок у країни шенгенської зони терміном на один рік (при цьому я наперед прошу вибачення у моральних богословів світу, що не зможу виступити перед ними на конференції у Тренто в Італії, як планувалося на липень 2010 року). Я усвідомлюю, що мій протест можна саркастично окреслити майже солженіцинською фразою „буцалось теля з дубом” („бодался теленок с дубом”), а тому звертаюся до вас, колеги по боротьбі за гідність людини, з проханням про солідарність. Вочевидь ідеться не про солідарність у „візовому голодуванні”, а лише про солідарність у тискові на європейську бюрократію, яка, схоже, за частоколом параграфів перестає бачити живу людину.
Свого часу система європейської безпеки, репрезентована ОБСЄ та її Гельсінкською угодою, відкривала кордони Європи і сприяла міжлюдським контактам. Я гордився такою Європою і вдячний їй, що вона покликала мене до боротьби за права людини. Сьогоднішня чиновницька Європа, схоже, творить таку систему безпеки, в якій постають нові „залізні куртини” і якій підпорядковуються базові європейські цінності. В результаті шенгенська Європа починає нагадувати давній Рим, що, втративши свою душу, марно намагався забезпечити собі безпеку від настирливих варварів. Щоб побачити, чим обернулася така система безпеки, достатньо вийти на Via dei Fori Imperiali...
Мирослав Маринович, член-засновник Української Гельсінкської Групи, багатолітній в’язень брежнєвських концтаборів
5 грудня 2009 року
