Можна сказати, що завдяки центру «Наші діти» в Україні з’явилася нова професія – «соціальні батьки». Вона вже записана в трудових книжках подружжя Володимира та Марії Лозинських, які є соціальними батьками для шести дітей віком від 7 до 13 років. За паперами – подружжя їх не всиновлювало – опіку оформили на директора Центру, але вихованням дітлахів займаються саме соціальні батьки.
Діти без соціальних навичок
Рідних сестер та братів у центрі «Наші діти» не розділяють – так у Лозинських на вихованні опинилися Катя, Вадик, Ярек і Наталка Дергалюки та Настя і Христина Заїки. Найстарша в новій соціальній сім’ї Катя ходить у звичайну школу, любить математику та в майбутньому хоче стати кухарем. «Ми жили у Святошинському районі з мамою, а потім нас забрали і возили у всілякі санаторії і в лікарню, – розповідає дівчинка. – Ми були в таборі, коли нас забрали подивитися цей будинок, чи він нам сподобається чи ні. Він нам сподобався, ми дали згоду і в лютому (2008 року) нас забрали (сюди)».
За задумом, центр соціального захисту розрахований для тривалого перебування 80 хлопчиків і дівчаток, яких позбавили батьківського піклування. Але наразі готовий тільки один із трьох корпусів центру, де живуть 12 дітей.
Найчастіше діти потрапляють із неблагополучних сімей, де батьки – алкоголіки, наркомани тощо. Вони часто занедбані, не мають елементарних соціальних навичок. «Вони не знали, що таке яблуко, м’ясо, риба, їли сиру бульбу, – розповідає соціальний батько Володимир Лозинський. – Вони зимою не виходили, бо не мали, в що вбратися, тобто вони ніколи не ковзалися. Просто вони недоотримали того елементарного розвитку і умов, тому їм треба все пояснювати, і показувати, але того зразу не зробиш – має пройти якийсь період».
Перед початком роботи, соціальні батьки проходять спеціальну підготовку, тому що для такої нестандартної роботи потрібні такі ж нестандарті навички. Адже, трапляється, що діти крадуть, матюкаються, у них бувають неадекватні емоційні реакції.
Головне завдання, яке ставить перед собою Володимир Лозинський з дружиною – це показати дітям, що таке сім’я, якою має бути поведінка у родині. Крім соціальних батьків, із дітьми працюють шкільні викладачі, психолог і логопед. У роботі Центру «Наші діти» враховують досвід німецьких, британських та польських фахівців.
Європейська модель
У західних країнах інтернатів взагалі не існує, замість них є спеціальні сім’ї, які утримують дітей, допоки для тих не знаходять постійну родину або будинок сімейного типу.
Моделі соціального захисту дітей, подібної до тієї, яку впроваджують в центрі «Наші діти», в Україні немає, каже директор Центру Юлія Давидова. Експеримент полягає в тому, що в центрі поєднані різні форми виховання дітей: є сімейні групи, а є реабілітаційні. В сімейній – працюють сімейні батьки, в реабілітаційній – тільки вихователі. Різниця в тому, що в першій групі діти залишатимуться до повноліття, а в другій – лише впродовж 9 місяців. Юлія Давидова зазначає: «Це сімейна форма, тому що тут не сорок дітей, у яких одні штанці на всіх. Тут їх шестеро, їм (приділяється) більше уваги: і казочку їм можеш почитати, і навички вони здобувають: шиємо – ми вчимося, і прибираємо – ми вчимося».
Центр утримується за рахунок засновника, тобто «Німецько-польсько-українського товариства». Досвідом роботи центру «Наші діти» профільне Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту планує скористатися як зразком у реформуванні закладів соціального забезпечення.
(Київ – Прага)
Діти без соціальних навичок
Рідних сестер та братів у центрі «Наші діти» не розділяють – так у Лозинських на вихованні опинилися Катя, Вадик, Ярек і Наталка Дергалюки та Настя і Христина Заїки. Найстарша в новій соціальній сім’ї Катя ходить у звичайну школу, любить математику та в майбутньому хоче стати кухарем. «Ми жили у Святошинському районі з мамою, а потім нас забрали і возили у всілякі санаторії і в лікарню, – розповідає дівчинка. – Ми були в таборі, коли нас забрали подивитися цей будинок, чи він нам сподобається чи ні. Він нам сподобався, ми дали згоду і в лютому (2008 року) нас забрали (сюди)».
За задумом, центр соціального захисту розрахований для тривалого перебування 80 хлопчиків і дівчаток, яких позбавили батьківського піклування. Але наразі готовий тільки один із трьох корпусів центру, де живуть 12 дітей.
Найчастіше діти потрапляють із неблагополучних сімей, де батьки – алкоголіки, наркомани тощо. Вони часто занедбані, не мають елементарних соціальних навичок. «Вони не знали, що таке яблуко, м’ясо, риба, їли сиру бульбу, – розповідає соціальний батько Володимир Лозинський. – Вони зимою не виходили, бо не мали, в що вбратися, тобто вони ніколи не ковзалися. Просто вони недоотримали того елементарного розвитку і умов, тому їм треба все пояснювати, і показувати, але того зразу не зробиш – має пройти якийсь період».
Перед початком роботи, соціальні батьки проходять спеціальну підготовку, тому що для такої нестандартної роботи потрібні такі ж нестандарті навички. Адже, трапляється, що діти крадуть, матюкаються, у них бувають неадекватні емоційні реакції.
Головне завдання, яке ставить перед собою Володимир Лозинський з дружиною – це показати дітям, що таке сім’я, якою має бути поведінка у родині. Крім соціальних батьків, із дітьми працюють шкільні викладачі, психолог і логопед. У роботі Центру «Наші діти» враховують досвід німецьких, британських та польських фахівців.
Європейська модель
У західних країнах інтернатів взагалі не існує, замість них є спеціальні сім’ї, які утримують дітей, допоки для тих не знаходять постійну родину або будинок сімейного типу.
Моделі соціального захисту дітей, подібної до тієї, яку впроваджують в центрі «Наші діти», в Україні немає, каже директор Центру Юлія Давидова. Експеримент полягає в тому, що в центрі поєднані різні форми виховання дітей: є сімейні групи, а є реабілітаційні. В сімейній – працюють сімейні батьки, в реабілітаційній – тільки вихователі. Різниця в тому, що в першій групі діти залишатимуться до повноліття, а в другій – лише впродовж 9 місяців. Юлія Давидова зазначає: «Це сімейна форма, тому що тут не сорок дітей, у яких одні штанці на всіх. Тут їх шестеро, їм (приділяється) більше уваги: і казочку їм можеш почитати, і навички вони здобувають: шиємо – ми вчимося, і прибираємо – ми вчимося».
Центр утримується за рахунок засновника, тобто «Німецько-польсько-українського товариства». Досвідом роботи центру «Наші діти» профільне Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту планує скористатися як зразком у реформуванні закладів соціального забезпечення.
(Київ – Прага)
