Дякуючи своїм батькам, Сергію Івановичу і Уляні Григорівні Книшам, ми хоч і скудно жили, але все-таки щось в хаті було. А в людей часто і того не було. Особливо у тих людей, яких викинули із своїх осель – іди на всі чотири сторони. У них не було притулку, і, звісно, не було де переночувати, де поїсти. Вони ходили по хатам, сподіваючись, що хтось дасть що-небудь. Але в людей не було ні хліба, нічого не було. Але все-таки ділились: і дерун давали, або щось іще.
Одного літнього дня ми з сестрою Наталею були у саду в себе вдома. Це, мабуть, була неділя, тому що всі були вдома, і батько на роботу не пішов, а мама пішла десь на базар і навістить своїх батьків Семена Григоровича і Анастасію Петрівну Чумаків.
І раптом ми побачили, що у двір хтось увійшов. Ми перейшли із саду в двір й побачили – стоїть чоловік з торбиною на плечах. Ноги у нього були червоно-сині, дуже розпухлі, і навіть розпанахані штанини, тому що ноги там уже не поміщалися. Поряд із ним була дівчинка. Вона була трохи старша від нас. Їй десь було років 13, я думаю. І тоді цей чоловік хотів упасти перед батьком нашим на коліна і просить притулку. А батько до нього підійшов, взяв його за руки і сказав – «Ні, ні, ні! Ви цього не робіть, Боже вас упаси! Чого це ви?». А він: «Сергій Іванович, ради Христа прийміть нас переночувати, хоч де-небудь».
Дівчину звали Саша. Вона залишилася з нами. А вночі я з нею спала на сараї. Там було сіно, і я часто там відпочивала і спала сама. Серед ночі вона раптом встала, вірніше сіла – і давай розмахувати і жестикулювати руками, і щось говорила. Але не можна було розібрати, що вона говорить. Я її хотіла розбудити, але вона не реагувала ні на що. Вона плакала і стогнала так жалібно, що не можна було це нормально переносить. Видно, що людина пережила велику трагедію.
«В кого хата була покрита залізом і хто не хотів іти в колгосп, то зразу їх вводили в ранг – куркуль»
Жили вони у селі Гмирянці. Це приблизно кілометрів чотири від Ічні. Наш батько був з ними знайомий і бував у них. А коли почалася колективізація, цей чоловік (його прізвище Гмиря) не хотів іти в колгосп. Тоді його зробили куркулем. Це була молода сім’я, у них була лише одна дитина – Саша. Вони побудували нову хату, і вона була покрита залізом. А у тих, в кого хата була покрита залізом і хто не хотів іти в колгосп, то зразу їх вводили в ранг – куркуль. А коли вони отримали куркульське звання, то їх виганяли із хати (це в кращому випадку), а то багатьох відправили до Сибіру.
Жінка оцього Гмирі не витримала такого життя. Вона захворіла, як у нас це казали, «задумалася» над своїм життям і невдовзі померла. А їх викинули із хати, і вони ще декілька днів ночували під тином своєї хати. Але і цього не дозволяли робити. Сказали: «Поїдеш у Сибір, якщо тут будеш. Іди куди хочеш, але тут не залишайся». Їхню хату – двері і вікна забили дошками і хвіртку забили. І вони побули декілька днів біля своєї хати, хтось їм кусочок хліба приніс, а далі рушили на Ічню. Довго вони, видно, добирались і були вже голодні, тому що поки вони до нас добралися, то у нього від голоду уже були опухлі ноги.
Гмиря цей ранками відправлявся в центр Ічні і, між іншим, там у центрі жили наші дід і баба Чумаки. Чумакова хата виходила рундуком на вулицю, і там східці були й дах. І там збиралися ці бездомні і хворі люди.
«Вони вже настільки були зморені і виснажені, що якось мало і реагували на ці подачки. Вже ніби їм і їсти не хотілось»
Коли почався Голодомор, то нас із сестрою не пускали одних до Чумаків, тому що були випадки людоїдства. А потім якось мама сказала, що вона йде на базар, і, звичайно, зайде до Чумаків, і як я хочу, то вона візьме мене із собою. Я звичайно, погодилась, тому що я вже давно туди не ходила. І коли ми підійшли до двору, то я побачила, що рундук увесь був зайнятий людьми. Такого віку, років десь до сорока і небагато після сорока. Всі вони були опухлі. Хто лежав під стіною, хто сидів. А хто просто витягнув ноги вже і лежав. Люди проходили, хто щось міг, той давав. Але вони вже настільки були зморені і виснажені, що якось мало і реагували на ці подачки. Вже ніби їм і їсти не хотілось.
Коли я побачила цю картину, мені стало моторошно. І вже потім я чула розмови, що це вже остання стадія їх життя і вони помирають. Вилікувати їх не можна. А вечором наступного дня, коли цей чоловік пішов і там зупинився під рундуком і побачив, що люди там сидять і лежать, то він туди теж прилаштувався. А ввечері вже прийшов до нас і з ним прийшло ще двоє таких же людей, як він, опухлих. І сказали: «Дозвольте і нам переночувати у вас». На що батько відповів: «У клуні місця вистачить, йдіть і відпочивайте». І дали їм поїсти. А їсти що було, зварили картоплю «в мундирах» і дали їм цю картоплю. Й я бачила, як вони їдять її. Нечищену, звичайно. Поїли ту картоплю і випили тую воду, що там була, полягали і поснули. А дівчинка Саша разом з нами і обідала і вечеряла.
Саша була русява, коса у неї майже до пояса, на ній була біла хусточка, якась спідничка і кофточка. Це було літо, червень місяць. Якраз починала цвісти картопля, усе буяло, все так було зелено, гарно, красиво. Спориш у дворі, а попід хатою на обніжку цвіло багато кульбаби, чистотілу та інших рослин. Але овочі із старого урожаю і картопля вже закінчувалися. А нове ще не вродило, і було важко жити і прохарчуватися, тому що всі продукти вже кінчалися.
Цим людям бабуся варила щодня чавунчик картоплі, котра залишилась на насіння, як ми її називали, «куряча», давали по шматку хліба, і якось вони харчувались. А на день ішли знову до центру і там лежали.
І якогось дня їм сповістили, що на спиртозаводі, раніше він називався «ґуральня», відкрили яму із брагою, яка залишилась після виробництва спирту. А спирт робили, залежно від сезону, із картоплі, цукрового буряку, пшениці, ячменю, кукурудзи. Цю брагу люди залюбки брали для худоби, бо вона дуже поживна. Годували нею і корів, і свиней, і у кого кінь був. Словом, їздили на візочках перевозили її до своїх дворів.
Коли їм про цю брагу сповісти, що там можна поїсти досхочу, де у них і сила взялася, й вони піднялися, і хто як міг (це не дуже далеко було) добиралися до цього спиртозаводу. Всі вони були із ціпками, спирались на ціпки й добирались. А були й такі, що навіть рачки повзли, у кого сил уже не було. Але була ще надія на спасіння цією брагою, то і рачки повзли до тієї ями. Вони оточили оту яму зі всіх сторін. У кого була кружка, у кого казанок, у кого якась чашка чи каструлька. Вони брали і пили і їли досхочу, ніхто їх не відганяв. І хто вже наївся і напився, відходив трохи подалі й лягали там і відпочивали.
Але в їхньому житті це була остання трапеза. Тому що ячмінна брага була з вівсюгами, і вона пошкодила їм і шлунок, і кишковик, й поробила там рани. Вони усі там покотом лежали і не могли вже піднятися. До ранку майже всі вони були мертві. Приїхала підвода із драбчастими боками. Їх усіх туди поскидали й вивезли у якусь братську могилу. І на вечір ніхто із них до нас не повернувся. А дочка цього чоловіка, Гмирі, Саша, залишилася у нас. Й жила ще якийсь час, я вже точно не можу пригадати, у нас. А у неї була тітка в другому селі, і їй повідомили через людей, що її племінниця знаходиться там-то і там-то, а що її батько помер. То вона прийшла до нас і забрала Сашу із собою.
На жаль, мене не було дома, коли вона від нас відходила, і ми з нею навіть не змогли попрощатися. Вже потім вона ніколи до нас не приходила. Я сподіваюся, що Саша перенесла Голодомор і залишилася живою. Хоч їли і кору, і коріння, і де хто що міг, у кого що було, і залишилися живими, хто переніс Голодомор. А кого вигнали з хати, тому вижити було майже неможливо.
«Люди усі казали, що це все відправляють за кордон»
Тепер я хочу розповісти про інший епізод Голодомору. Було так – була засуха, і увесь урожай забрали у населення, і у цей час була колективізація. Селяни не дуже поспішали туди йти, а їх намагалися загнати у колгоспи. Люди не поспішали. Батько працював фельдшером, а потім він пішов у колгосп. Селяни, хазяїни, у кого був кінь, корова, хазяйство, земля, то вони взагалі не хотіли йти в колгосп. Але це робилося примусово.
І у 1932 році була засуха. Колгоспи вже були деякі організовані. Те, що зібрали в колгоспі, держава забрала собі, і почали відбирати у людей, у кого що вродило. Зібраний хліб загружали у мішки і з великим почтом везли. Влаштували ніби свято. І в мішках спочатку везли до сільради, там музика грала, танці були, а потім усі ці підводи, організовано, одна за другою їхали на залізничну станцію Ічня.
Я навчалась тоді в школі, у другому чи третьому класі, і дорога на станцію пролягала вздовж нашої школи. Нею мимо школи валками відправляли зерно на станцію. А ми на перерві вибігали і дивилися на це таке видовище.
На першій підводі іззаду знаходились мішки з зерном, а в передній частині, на мішках, сидів гармоніст і дівчата в українських національних одежах стояли на возі, і з танцями й музикою валками їхали на станцію. Нам, як дітям, звичайно, це цікаво було. І що під музику їдуть, і що співають. А от що сам вони співали, я не можу згадати. Але співи були на мотиви частушок. Не українські пісні, а частушки. І оце, значить, я пам’ятаю: одвозили восени, як почали збирати урожай. Куди він пішов, мені, звичайно, не відомо. Але люди усі казали, що це все відправляють за кордон.
«Канай», а то підеш із хати». Отакі були розмови. Забирали останнє»
…Люди рятувалися, як хто тільки міг. Як пише Володимир Балабай, на залізничній станції Ічня кукурудзу відвантажували на всіх коліях. Жителі Ічні та ближніх сіл крали її, і це допомагало вижити. Біля спиртозаводу в центрі Ічні вона зберігалася в буртах. Ватаги людей, особливо дітвори молодших класів, днями чатували в цих місцях. Бурти охороняли сторожі, але голод примушував вичікувати моменту, щоб вкрасти бодай кілька качанів.
Коли це урожай, перший, спочатку уже відправили, і виявилося, що цього недостатньо, то тоді почали, як казали, «викачувать» хліб. Додатковий був збір. Але у людей уже не було чого давати. Тоді влаштовували бригади – по три душі. Вони ходили по хатам і було у них таке слово «канай». Це слово блатне, у сенсі тому, що віддавай. Оце приходять і – «У мене нема чого давати». «Канай», а то підеш із хати». Отакі були розмови. Забирали останнє. Де у кого там залишилась чи кукурудзи жменя, чи квасолі – вони все забирали. І все під цим лозунгом – «канай».
І уже пізньої осені, це було, мабуть, у жовтні, бо було холодно, ми пішли до школи, і нас зібрали і сказали, що убили одного чоловіка, котрий був у бригаді, яка виконувала хлібозаготівлю. Нас організували і повели на центральну ічнянську площу, де і тепер проходять мітинги. Там був мітинг, на якому сказали, що куркулі вбили нашого найкращого працівника Холода. Це був наш сусід, не дуже близький, правда. Його дочка Галя вчилася зі мною у школі. У неї була світла косичка і обличчя дуже бліде. Ніби вона росла і сонця не бачила. І трошки ластовиння на обличчі. Вона була тиха, спокійна і ніби не могла якось, так як усі діти, гратися, розмовляти. Якось вона була трохи перелякана.
І тут убили її батька. Потім нашу вуличку перейменували із Книшівки на вулицю Ударника, а згодом, вже в кінці 1970-х років на вулицю Холода. І по сьогоднішній день вона так і називається.
І до нас якось прийшли представники цієї «тройки», котрі шукали у людей збіжжя. Батька у цей час не було дома, а ми всі були. Вони прийшли і сказали: «Ми повинні виконати державне замовлення». Мама відповіла, що «хазяїна немає, а що я можу вам сказати. Ми віддали, що у нас було, а більше в нас немає нічого». «А ми будемо шукати». «Шукайте». Їх було троє. Ну а я з цікавістю дивлюся, як же – така важлива подія.
Вони витягли із-під печі кочергу і давай шурувати у печі, в боровику, під піччю давай стукати цією кочергою. А один потім із них заліз на горище і давай шурувати по боровику із верху до низу. Нічого, звичайно, не найшли, мама потім полізла й замазала. А вони пішли в другу половину хати, де бабуся жила, там теж усе обнишпорили. Нічого не найшли, звісно.
Потім один із них пішов в сарай. А у нас тоді сарай був великим. Під одним дахом раніше там стояли кінь, корова, отара овець (десятка півтора), поросята і кури. Зверху сідало для курей. А внизу там іще залишалося місце, на всякий випадок. Там щось було із сільськогосподарського реманенту. З правої сторони була ступа, а зліва жорна. Вони з’явилися в 1930-ті роки. Раніше жорен не було. Зерно возили на млин і там мололи. А в 30-ті роки, коли до млину не було чого возити, так мололи на жорнах по жмені чи там по скільки. А коли почалася колективізація, то землю ми віддали державі, а із землею і все господарство. Ані овець не було, і порося теж не тримали. А якщо тримали, то треба його було так приховати, щоб ніхто не бачив і не чув. Тому, що треба було це порося здати державі.
«Канайщики» прийшли провірили й сарай, а далі пішли в сад. У них був такий металевий щуп, із таким стержнем гострим на кінці. Вони вздовж усієї стежки, з одного і з іншого боку, пробивали землю оцім щупом. Під кущами, під деревами, скрізь провірили, але нічого не знайшли. «Канайщики», звичайно, знали, що тут щось є, але заховано так, що не знайти. І, дійсно, батько наш був такий передбачливий, що він не хотів, аби наша сім’я була опухла. І він заховав. Але заховав так, що і з свічкою не знайдеш.
«У хаті слова «хліб» або «борошно» не вживали. Боялися їх казати»
У хаті слова «хліб» або «борошно» не вживали. Боялися їх казати. Хліб пекли по суботам. У ці роки 30-ті хліб такий був: половина картоплі. Картопля була варена. Тому, що як спекти хліб із сирої картоплі, то вже на другий-третій день його вже їсти не можна. Картопля була варена, і її пропускали через решето і додавали туди, що треба. Коли у нас хліб пекли, то на всю вуличку був запах. І ми боялися, що на цей запах хтось когось приведе й скаже: «Так у вас для держави хліба немає, а самі хліб їсте?»
Картопля в погребі була. Вони не добралися до картоплі, чи, може, тоді не брали. Або, може, побачили, що осталася «куряча картопля» на сімена, така дрібненька, може, тієї картоплі вони не хотіли брати. Наш батько в той час працював фельдшером в лікарні і щось там отримував.
У складі тієї команди, що до нас приходила, був Попіс (це якийсь чоловік не наш, можливо, латиш). Його всі називали «попсік». Другим був Семен Маркеїв. А це тип особливий. Його батько, Маркей (це його ім’я було), дуже була в Ічні поважна людина. Він був пічник. Люди не тільки з Ічні, але й і з навколишніх сіл приходили й запрошували його викласти піч. Молодший син Гаврило вивчився і став пічником, як батько. Був дуже поважний він у Ічні – клав печі. А оцей третій його син – він ані туди, ані сюди. Працював він у сільраді. На якій посаді? А яка там посада – за старшого куди пошлють.
Підійшов до мене, очі у нього, як зараз пам’ятаю, такі голубі, дурнуваті, але хитрі. І він так от сміється і мене запитує: «Ти ж школярка. Ти ж знаєш, що ти повинна допомагати державі «викачать» хліб. То скажи, де батьки ховають хліб?» Я кажу: «Ніде». «Як ніде?» «Бо в нас його немає».
Ми дійсно не знали. Я й кажу: «Я нічого не знаю». Пошурували скрізь, але нічого так і не знайшли.
Тепер, були у нас жорна. Вони були розкидані, і їхні частини заховані у різних місцях. Тому що у випадку перевірки їх би могли розбити. А так нічого розбивати. На помості стояли підпори, а каміння було заховано. Й коли вщухала оця перевірка, то батько збирав їх і люди приходили до нас. Принесуть жменю. «Та нехай мелють», – казав батько. Мололи кукурудзу. Тому, що жито позабирали.
Багато людей померло з голоду. Скільки, сказати я не можу, я тоді була мала. А пізніше про це не хотіли згадувати, але багато людей померло. Особливо із сіл. Хто не хотів іти в колгосп, – їх виганяли із хати, і вони були безпритульні. А люди теж не могли їх прихистити. Бо їх було багато. Й люди, котрі самі дуже бідували, не могли їх утримати так, щоб вони залишилися живими. А хто залишався в хаті, ті все їли. Все, що можна було.
Я тільки скажу про те, що росте, про рослини, корінці. Починаючи від щавлю, у нас називали його «гороб’ячий». Як виявляється, він дуже вітамінний. Варили борщ із цього щавлю. У кого була картоплина, кидали картоплину туди. А в кого не було, то десь лушпайки, чи чогось добавляли – ще якусь траву, чи ще щось.
А у нас іще залишилася картопля. Їли картоплю і якийсь суп чи борщ із трави, з цього щавлю. Потім уже почали підростати городні культури: молода цибуля, домашній щавель. А як весною мама варила суп, то заправляла кропом. Вона його товкла у ступці і заправляла оцим кропом, і ми такий суп дуже полюбляли.
А в колгоспі, хто там працював, то варили «кандьор». І жінки, котрі там працювали і їли цей «кандьор», казали – там вода, може, попадеться шматочок картоплини чи листочок цибулі. Ну, і кидали туди ще пшоно. Проте його було скільки, як казали люди, «пшонина за пшониною – гониться з лозиною»…
