Слухати:
Сергій Грабовський: 130 років тому народився один із найвизначніших українських діячів початку ХХ століття. А тим часом про нього сьогодні майже ніхто не знає, хіба що поодинокі історики.
Ігор Гирич: Левко Мацієвич був одним із засновників РУП, першої політичної партії, яка ставила за мету здобуття незалежності Наддніпрянської України. Цікавим він був тим, що це був один з найактивніших діячів РУПу.
Левко Мацієвич
Водночас він був дуже популярним чоловіком як перший літун Російської імперії. Тоді такі люди були популярні так само, як космонавти в часи 1960-их років, за Юрія Гагаріна. При тому при всьому він був жорсткий і крайній український самостійник.
Цікаво, що під час РУПівських з’їздів, коли йшло питання про те, яким шляхом йти РУП: чи шляхом такого самостійницького політичного об’єднання, чи будування партії за принципом соціальним, то він якраз обстоював позицію, власне, Міхновського і позицію саме продовження завершення брошури “Самостійна Україна” як партійного документу.
Я так думаю, що якби не ця його нагла смерть, то могла б бути така ситуація, що саме він, а не Петлюра, Порш і Юркевич були б лідерами майбутньої УСДРП. Бо, безумовно, він був людиною, по-перше, дуже активною. Навіть зафіксовані його відвідини Грушевського: коли він був у Севастополі літуном, то він їздив з різною партійною метою в Галичину і заходив до Грушевського та мав розмови на революційні теми.
У РУП він якраз належав до крила, яке підтримували Коллард і Коваленко, які були на радикальних самостійницьких позиціях.
На жаль, Україна втратила такого активного діяча, який міг би їй дуже сильно знадобитися через 10 років.
Максим Стріха: Пролунала довідка, яку склав відомий київський історик Ігор Гирич.
Цієї короткої довідки, здається, досить, щоб зрозуміти усю непересічність постаті Левка Мацієвича, політика та авіатора. А він же іще був визначним інженером, конструктором і флотським офіцером. І ще активним учасником культурних процесів.
Сергій Грабовський: Народився Левко Мацієвич 30 січня 1877 року в селі Олександрівці тодішньої Київської губернії, зараз це Кіровоградщина, у сім‘ї службовця цукрового заводу (нерідко ті, хто пише про Мацієвича, додають: “у зрусифікованій дворянській сім‘ї”; наче не була на той момент зрусифікована чи сполонізована практично вся українська шляхта?).
Вчився у 3-й Київській гімназії на Подолі, де виявив нахил до математики, фізики, хімії, а водночас до іноземних мов і до класичної літератури.
1895 року вступив на механічне відділення Харківського технологічного інституту. Вчився він добре, був, як зараз кажуть, трудоголіком.
Одночасно Левко Мацієвич активно займався, м‘яко кажучи, нетолерованою владою діяльністю. Він входив до українського гуртка “Студентська громада”, який видавав і поширював книги рідною мовою.
Серед його друзів тієї пори був, зокрема, Гнат Хоткевич, письменник і бандурист, з яким вони разом влаштовували українські вистави, займалися просвітницькою роботою.
Мацієвич демонстративно переходить на українську мову, розмовляє і листується нею не лише у колі однодумців, як робила тоді чимала кількість українофілів, а і у сімейному колі, активно долучаючи близьких до української культури.
Він брав участь у студентських заворушеннях, а 1900 року разом із Дмитром Антоновичем, Михайлом Русовим, Боніфатієм Камінським та іншими опинився серед засновників Революційної української партії (РУП), про що говорив Ігор Гирич, першої української політичної партії Наддніпрянщини.
Радикальна позиція Мацієвича виявлялася, втім, не тільки щодо національного, а і стосовно соціального питання.
“У самостійній Українській державі права працюючого люду повинні бути широко забезпеченими, бо інакше може вийти так, що в тій самій державі маси лишаться поневоленими соціально. Визволення народу з політичної тиранії мало що значитиме, коли не буде також визволення з економічної тиранії”.
Сергій Грабовський: За революційну діяльність навесні 1901 року Левко Мацієвич був виключений з інституту і висланий із Харкова до Севастополя під нагляд поліції. Там він поступає на службу у Севастопольський порт. Лише на початку 1902 року йому було дозволено захистити диплом за кваліфікацією інженера-технолога.
За півроку Левко Мацієвич одержує другий диплом, представивши до захисту проект панцерного крейсера комісії Кронштадського морського інженерного училища.
Проект одержав найвищу оцінку. Інженерний талант Мацієвича перемагає в очах керівників військового відомства політичну неблагонадійність: він стає флотським офіцером і одним із керівників спорудження крейсерів “Очаків” , “Кагул” і панцерника “Іоан Златоуст”.
1906 року Мацієвич здобуває ще одну освіту і закінчує Миколаївську морську академію, спеціалізується на побудові підводних човнів та займається іншими конструкторськими роботами.
У 31 рік Левко Мацієвич стає помічником начальника конструкторського бюро Морського технічного комітету всієї Російської імперії.
Мацієвич першим у світі розробляє проект авіаносця, на якому мало б бути 25 літаків.
“Не завдає труднощів улаштувати на судні спеціального типу легку навісну палубу, на якій перебували б, злітали і сідали аероплани.
Підйом аеропланів з палуби міг би бути здійснений також за допомогою електричної лебідки, яка б вистрілювала апарат з потрібною швидкістю.
Для гальмування аероплану під час посадки на палубу корабля варто використати особливу сітку, розставлену над частиною палуби”.
Сергій Грабовський: Ось так сто років тому писав капітан Мацієвич у доповідній записці про спорудження авіаносця.
Як вважають кораблебудівники, він не лише дуже чітко уявляв ближче майбутнє морської авіації, пов‘язане із застосуванням гідропланів для розвідки та бомбових і торпедних атак противника, а й справді розробив уперше в світ (наголошую!) проект цілком дієздатного авіаносця, який мав катапульту та гальмівну систему, щоб обмежувала пробіг літака палубою.
Максим Стріха: Цього б іншому вистачило, щоб зайняти 24 години на добу наполегливою і дуже творчою працею. Інший би не став у самодержавній імперії ризикувати кар‘єрою, займаючись одночасно з інженерною ще й нелегальною політичною роботою та напівлегально беручи участь в українському культурницькому житті.
Але на світлині 1903 року, яка зафіксувала момент, коли в Полтаві на відкритті пам’ятника Івану Котляревському зібралися провідні діячі українства з Російської та Австро-Угорської імперій, ми бачимо Левка Мацієвича поряд із Миколою Міхновським, Михайлом Старицьким, Євгеном Чикаленком, Миколою Аркасом, Сергієм Єфремовим, Оленою Пчілкою, Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою.
Серед його друзів і близьких знайомих у ті роки були Михайло Коцюбинський, Микола Вороний, Олександр Олесь, Борис Лазаревський, Людмила Василевська (Дніпрова Чайка), Христина Алчевська, Симон Петлюра...
Сергій Грабовський: Разом зі своїм інститутським другом Олександром Коваленком, який теж став офіцером Чорноморського флоту, Мацієвич створює в Народному домі Севастополя самодіяльний робітничий театр з українським репертуаром, організовує вечори пам‘яті Тараса Шевченка.
Приїздив до них і брав участь у святкуванні роковин Тараса Шевченка їхній друг Гнат Хоткевич. Тож не випадково Олександр Коваленко виявився єдиним офіцером, котрий підтримав повстання українців-матросів панцерника “Потьомкін”, очолене іншим другом Гната Хоткевича Опанасом Матюшенком, про що ми розповідали в одній з наших програм.
Не випадковою була й постійна фінансова підтримка Мацієвичем, котрий не раз одержував значні премії за свої винаходи, українського національного руху.
Втім, ця сторінка його діяльності потребує ще спеціальних досліджень з використанням архівів царської охранки та спогадів сучасників.
Одне зрозуміло: так само, як і професійною, 24 години на добу Мацієвич займався й українською національною справою, не відділяючи одне від іншого.
Максим Стріха: До того ж, цією справою займався (зауважмо!) не провінційний вчитель, не телеграфіст на забутій Богом станції, не бухгалтер, не журналіст (а це переважно було коло тодішніх діячів українського руху), а один з провідних, справді визнаних конструкторів, який посідав визначне становище в тодішній російській науковій ієрархії.
Сергій Грабовський: На початку 1908 року Левко Мацієвич захоплюється авіацією і віддається теорії та практиці повітроплавання.
Він їде до Франції, тоді найпередовішої у світі авіаційної держави, й одержує посвідчення авіатора № 178 (це фактично означало входження до двох сотень перших у світі льотчиків), вивчає авіабудування.
Коли у вересні 1910 року Мацієвич повернувся зі своєю групою пілотів до Санкт-Петербурга і взяв активну участь у Першому всеросійському святі повітроплавання, то він там одразу завоював кілька призів і став улюбленцем столичної публіки.
Практично щодня у тому вересні Мацієвич піднімав у повітря пасажирів. Серед них була його дружина Олександра, колишній в‘язень-народоволець Морозов і прем‘єр Російської імперії Столипін.
І от під час польоту 7 жовтня “Фарман-IV” раптом почав розвалюватися над Комендантським полем поблизу Санкт-Петербурга на очах десятків тисяч глядачів, а сам льотчик випав зі свого крісла, адже кабін у літаках на той час не існувало, і впав на землю.
За кілька днів до останнього свого польоту на велику висоту (а тоді це були цілих півкілометра) Левко Мацієвич дізнався про те, що йому для експериментів зі створення авіаносця виділений корабель і відпущена значна сума грошей.У цей же час він також підписав верстку книги “Повітроплавання у морській війні”.
Як з’ясувала спеціальна комісія, під час польоту не витримав навантаження дріт діагонального розтягування і потрапив у гвинт. При спробі вирівняти падаючий літак Левко Мацієвич зірвався з сидіння...
Виповнилося йому 33 роки, а 1917-го йому було б лишень 40.
“Він був наш по духу і по крові. Українське громадянство повинне вшанувати його самостійно і незалежно від других. У Петербурзі уже збирають жертви на пам‘ятник Мацієвичу. Ця втішна звістка може нас тільки порадувати, але не заспокоїти. Ми повинні самі з чуттям глибокого здивування і гордості вшанувати пам‘ять Мацієвича і в самому серці України, у Києві, поставити йому, принаймні, бюст.
Лев Макарович був наш, українець, наш спільник і навіки останеться окрасою і честю насамперед нашої забутої нації”.
Сергій Грабовський:...Так відгукнувся на смерть Мацієвича Олександр Олесь.
А ось що писав у ті дні інший поет і громадський діяч Микола Вороний:
“Ми, українці, в особі небіжчика втратили товариша – свідомого національного робітника. Людину, всім серцем прихильну до робітничої справи. Вдача витривалого українця поєднувалася в ньому з високою культурою європейця...
Слава Мацієвича розійшлася по всьому світу, але Україні належить честь, що один з її синів записав своє благородне ім’я на скрижалях вселюдського поступу”.
Максим Стріха: У того ж Миколи Вороного у циклі “Сонячні хвилини” є вірш “Ікар”, написаний на сюжет давнього грецького міфа, про сина архітектора Дедала, який запрагнув злетіти і, не послухавшись батька, зумів реалізувати свою мрію. Але наблизившись до Сонця, він розтопив віск крил і впав.
Цей вірш було написано 1902 року. Але в пізніших виданнях Вороного, після 1910-го, в ньому стоїть присвята: “Світлій пам’яті Левка Мацієвича, першого українського літуна”.
Можливо, і потенційного першого українського політика, який, аби дожив би до 1917-го, міг би по-інакшому повернути весь рух визвольних змагань.
Сьогодні ж ми пам’ятаємо про нього до прикрого мало. Навіть у доброму енциклопедичному довіднику “Історія України” згадано про Мацієвича один-єдиний раз: в перелікові через кому серед засновників РУП. Тим часом він гідний пам’яті нащадків!
Сергій Грабовський: Але чи є наразі у Києві пам‘ятник Мацієвичу, чи пошанований належним чином він у Харкові та у Севастополі, чи знають про нього сучасні авіатори й моряки, чи теперішні політики здатні так самовіддано працювати на українську справу? Залишимо відповідь на ці запитання та інші закономірні запитання нашим слухачам.
Сергій Грабовський: 130 років тому народився один із найвизначніших українських діячів початку ХХ століття. А тим часом про нього сьогодні майже ніхто не знає, хіба що поодинокі історики.
Ігор Гирич: Левко Мацієвич був одним із засновників РУП, першої політичної партії, яка ставила за мету здобуття незалежності Наддніпрянської України. Цікавим він був тим, що це був один з найактивніших діячів РУПу.
Левко МацієвичЦікаво, що під час РУПівських з’їздів, коли йшло питання про те, яким шляхом йти РУП: чи шляхом такого самостійницького політичного об’єднання, чи будування партії за принципом соціальним, то він якраз обстоював позицію, власне, Міхновського і позицію саме продовження завершення брошури “Самостійна Україна” як партійного документу.
Я так думаю, що якби не ця його нагла смерть, то могла б бути така ситуація, що саме він, а не Петлюра, Порш і Юркевич були б лідерами майбутньої УСДРП. Бо, безумовно, він був людиною, по-перше, дуже активною. Навіть зафіксовані його відвідини Грушевського: коли він був у Севастополі літуном, то він їздив з різною партійною метою в Галичину і заходив до Грушевського та мав розмови на революційні теми.
У РУП він якраз належав до крила, яке підтримували Коллард і Коваленко, які були на радикальних самостійницьких позиціях.
На жаль, Україна втратила такого активного діяча, який міг би їй дуже сильно знадобитися через 10 років.
Максим Стріха: Пролунала довідка, яку склав відомий київський історик Ігор Гирич.
Цієї короткої довідки, здається, досить, щоб зрозуміти усю непересічність постаті Левка Мацієвича, політика та авіатора. А він же іще був визначним інженером, конструктором і флотським офіцером. І ще активним учасником культурних процесів.
Сергій Грабовський: Народився Левко Мацієвич 30 січня 1877 року в селі Олександрівці тодішньої Київської губернії, зараз це Кіровоградщина, у сім‘ї службовця цукрового заводу (нерідко ті, хто пише про Мацієвича, додають: “у зрусифікованій дворянській сім‘ї”; наче не була на той момент зрусифікована чи сполонізована практично вся українська шляхта?).
Вчився у 3-й Київській гімназії на Подолі, де виявив нахил до математики, фізики, хімії, а водночас до іноземних мов і до класичної літератури.
1895 року вступив на механічне відділення Харківського технологічного інституту. Вчився він добре, був, як зараз кажуть, трудоголіком.
Одночасно Левко Мацієвич активно займався, м‘яко кажучи, нетолерованою владою діяльністю. Він входив до українського гуртка “Студентська громада”, який видавав і поширював книги рідною мовою.
Серед його друзів тієї пори був, зокрема, Гнат Хоткевич, письменник і бандурист, з яким вони разом влаштовували українські вистави, займалися просвітницькою роботою.
Мацієвич демонстративно переходить на українську мову, розмовляє і листується нею не лише у колі однодумців, як робила тоді чимала кількість українофілів, а і у сімейному колі, активно долучаючи близьких до української культури.
Він брав участь у студентських заворушеннях, а 1900 року разом із Дмитром Антоновичем, Михайлом Русовим, Боніфатієм Камінським та іншими опинився серед засновників Революційної української партії (РУП), про що говорив Ігор Гирич, першої української політичної партії Наддніпрянщини.
Радикальна позиція Мацієвича виявлялася, втім, не тільки щодо національного, а і стосовно соціального питання.
“У самостійній Українській державі права працюючого люду повинні бути широко забезпеченими, бо інакше може вийти так, що в тій самій державі маси лишаться поневоленими соціально. Визволення народу з політичної тиранії мало що значитиме, коли не буде також визволення з економічної тиранії”.
Сергій Грабовський: За революційну діяльність навесні 1901 року Левко Мацієвич був виключений з інституту і висланий із Харкова до Севастополя під нагляд поліції. Там він поступає на службу у Севастопольський порт. Лише на початку 1902 року йому було дозволено захистити диплом за кваліфікацією інженера-технолога.
За півроку Левко Мацієвич одержує другий диплом, представивши до захисту проект панцерного крейсера комісії Кронштадського морського інженерного училища.
Проект одержав найвищу оцінку. Інженерний талант Мацієвича перемагає в очах керівників військового відомства політичну неблагонадійність: він стає флотським офіцером і одним із керівників спорудження крейсерів “Очаків” , “Кагул” і панцерника “Іоан Златоуст”.
1906 року Мацієвич здобуває ще одну освіту і закінчує Миколаївську морську академію, спеціалізується на побудові підводних човнів та займається іншими конструкторськими роботами.
У 31 рік Левко Мацієвич стає помічником начальника конструкторського бюро Морського технічного комітету всієї Російської імперії.
Мацієвич першим у світі розробляє проект авіаносця, на якому мало б бути 25 літаків.
“Не завдає труднощів улаштувати на судні спеціального типу легку навісну палубу, на якій перебували б, злітали і сідали аероплани.
Підйом аеропланів з палуби міг би бути здійснений також за допомогою електричної лебідки, яка б вистрілювала апарат з потрібною швидкістю.
Для гальмування аероплану під час посадки на палубу корабля варто використати особливу сітку, розставлену над частиною палуби”.
Сергій Грабовський: Ось так сто років тому писав капітан Мацієвич у доповідній записці про спорудження авіаносця.
Як вважають кораблебудівники, він не лише дуже чітко уявляв ближче майбутнє морської авіації, пов‘язане із застосуванням гідропланів для розвідки та бомбових і торпедних атак противника, а й справді розробив уперше в світ (наголошую!) проект цілком дієздатного авіаносця, який мав катапульту та гальмівну систему, щоб обмежувала пробіг літака палубою.
Максим Стріха: Цього б іншому вистачило, щоб зайняти 24 години на добу наполегливою і дуже творчою працею. Інший би не став у самодержавній імперії ризикувати кар‘єрою, займаючись одночасно з інженерною ще й нелегальною політичною роботою та напівлегально беручи участь в українському культурницькому житті.
Але на світлині 1903 року, яка зафіксувала момент, коли в Полтаві на відкритті пам’ятника Івану Котляревському зібралися провідні діячі українства з Російської та Австро-Угорської імперій, ми бачимо Левка Мацієвича поряд із Миколою Міхновським, Михайлом Старицьким, Євгеном Чикаленком, Миколою Аркасом, Сергієм Єфремовим, Оленою Пчілкою, Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою.
Серед його друзів і близьких знайомих у ті роки були Михайло Коцюбинський, Микола Вороний, Олександр Олесь, Борис Лазаревський, Людмила Василевська (Дніпрова Чайка), Христина Алчевська, Симон Петлюра...
Сергій Грабовський: Разом зі своїм інститутським другом Олександром Коваленком, який теж став офіцером Чорноморського флоту, Мацієвич створює в Народному домі Севастополя самодіяльний робітничий театр з українським репертуаром, організовує вечори пам‘яті Тараса Шевченка.
Приїздив до них і брав участь у святкуванні роковин Тараса Шевченка їхній друг Гнат Хоткевич. Тож не випадково Олександр Коваленко виявився єдиним офіцером, котрий підтримав повстання українців-матросів панцерника “Потьомкін”, очолене іншим другом Гната Хоткевича Опанасом Матюшенком, про що ми розповідали в одній з наших програм.
Не випадковою була й постійна фінансова підтримка Мацієвичем, котрий не раз одержував значні премії за свої винаходи, українського національного руху.
Втім, ця сторінка його діяльності потребує ще спеціальних досліджень з використанням архівів царської охранки та спогадів сучасників.
Одне зрозуміло: так само, як і професійною, 24 години на добу Мацієвич займався й українською національною справою, не відділяючи одне від іншого.
Максим Стріха: До того ж, цією справою займався (зауважмо!) не провінційний вчитель, не телеграфіст на забутій Богом станції, не бухгалтер, не журналіст (а це переважно було коло тодішніх діячів українського руху), а один з провідних, справді визнаних конструкторів, який посідав визначне становище в тодішній російській науковій ієрархії.
Сергій Грабовський: На початку 1908 року Левко Мацієвич захоплюється авіацією і віддається теорії та практиці повітроплавання.
Він їде до Франції, тоді найпередовішої у світі авіаційної держави, й одержує посвідчення авіатора № 178 (це фактично означало входження до двох сотень перших у світі льотчиків), вивчає авіабудування.
Коли у вересні 1910 року Мацієвич повернувся зі своєю групою пілотів до Санкт-Петербурга і взяв активну участь у Першому всеросійському святі повітроплавання, то він там одразу завоював кілька призів і став улюбленцем столичної публіки.
Практично щодня у тому вересні Мацієвич піднімав у повітря пасажирів. Серед них була його дружина Олександра, колишній в‘язень-народоволець Морозов і прем‘єр Російської імперії Столипін.
І от під час польоту 7 жовтня “Фарман-IV” раптом почав розвалюватися над Комендантським полем поблизу Санкт-Петербурга на очах десятків тисяч глядачів, а сам льотчик випав зі свого крісла, адже кабін у літаках на той час не існувало, і впав на землю.
За кілька днів до останнього свого польоту на велику висоту (а тоді це були цілих півкілометра) Левко Мацієвич дізнався про те, що йому для експериментів зі створення авіаносця виділений корабель і відпущена значна сума грошей.У цей же час він також підписав верстку книги “Повітроплавання у морській війні”.
Як з’ясувала спеціальна комісія, під час польоту не витримав навантаження дріт діагонального розтягування і потрапив у гвинт. При спробі вирівняти падаючий літак Левко Мацієвич зірвався з сидіння...
Виповнилося йому 33 роки, а 1917-го йому було б лишень 40.
“Він був наш по духу і по крові. Українське громадянство повинне вшанувати його самостійно і незалежно від других. У Петербурзі уже збирають жертви на пам‘ятник Мацієвичу. Ця втішна звістка може нас тільки порадувати, але не заспокоїти. Ми повинні самі з чуттям глибокого здивування і гордості вшанувати пам‘ять Мацієвича і в самому серці України, у Києві, поставити йому, принаймні, бюст.
Лев Макарович був наш, українець, наш спільник і навіки останеться окрасою і честю насамперед нашої забутої нації”.
Сергій Грабовський:...Так відгукнувся на смерть Мацієвича Олександр Олесь.
А ось що писав у ті дні інший поет і громадський діяч Микола Вороний:
“Ми, українці, в особі небіжчика втратили товариша – свідомого національного робітника. Людину, всім серцем прихильну до робітничої справи. Вдача витривалого українця поєднувалася в ньому з високою культурою європейця...
Слава Мацієвича розійшлася по всьому світу, але Україні належить честь, що один з її синів записав своє благородне ім’я на скрижалях вселюдського поступу”.
Максим Стріха: У того ж Миколи Вороного у циклі “Сонячні хвилини” є вірш “Ікар”, написаний на сюжет давнього грецького міфа, про сина архітектора Дедала, який запрагнув злетіти і, не послухавшись батька, зумів реалізувати свою мрію. Але наблизившись до Сонця, він розтопив віск крил і впав.
Цей вірш було написано 1902 року. Але в пізніших виданнях Вороного, після 1910-го, в ньому стоїть присвята: “Світлій пам’яті Левка Мацієвича, першого українського літуна”.
Можливо, і потенційного першого українського політика, який, аби дожив би до 1917-го, міг би по-інакшому повернути весь рух визвольних змагань.
Сьогодні ж ми пам’ятаємо про нього до прикрого мало. Навіть у доброму енциклопедичному довіднику “Історія України” згадано про Мацієвича один-єдиний раз: в перелікові через кому серед засновників РУП. Тим часом він гідний пам’яті нащадків!
Сергій Грабовський: Але чи є наразі у Києві пам‘ятник Мацієвичу, чи пошанований належним чином він у Харкові та у Севастополі, чи знають про нього сучасні авіатори й моряки, чи теперішні політики здатні так самовіддано працювати на українську справу? Залишимо відповідь на ці запитання та інші закономірні запитання нашим слухачам.
