Петриківка. Острівець вцілілого мистецтва.

На в’їздi у Петриківку — стела написом: 1772 рiк. Та це дата не створення Петрикiвки, а першої письмової згадки про неї. Саме того року жителi села Курилiвки, що за 20 кілометрів від Петриківки, звернулися до кошового отамана Петра Калнишевського (тут були його зимівники) зi своєю бiдою — їхню церкву пiдтоплювали днiпровськi води. I тодi з дозволу Калниша дерев’яну церкву перенесли до Петриківки, точніше — просто перекотили на дерев’яних котках. І перша письмова згадка про село – це прохання Калнишевського до вищого духовенства про освячення церкви на новому мiсцi.

Отож у Петриківки набагато давніша iсторiя. А назву села пояснюють так — жив тут колись козак Петрик. Він брав пiд своє заступництво скривджених панами кріпаків з довколишніх сіл і ті вже нiколи не повертались у неволю.Тутешня легенда стверджує, що в самій Петрикiвцi нiколи не було крiпацтва. Люди жили бiдно, але були вiльними, тому могли творити.

Кажуть, що ранiше в Петрикiвцi художникiв зовсiм не було. Кожна жiнка в селi до великого свята заново бiлила хату i заново її розписувала. І жодна не вважала себе майстром, малювала, щоб гарно було в оселі й надворі. Паперові ж мальовки робили взимку цілими сімями, а навесні все це мішками везли на базар. Продавали недорого, людям на радість —“стьожки” з квітковим орнаментом на оздобу печі, мальовки для стелі, мальовані рушники для стін.

Замість фарби використовували кольорову глину та вiдвари трав. У кожного майстра були свої секрети й свої орнаменти. Калина, мак, цибулька, півники, зозульки – усе, пов’язане з природою. А вона в цих краях неповторна: мальовничі береги річечки Чаплинки, притоки Орелі, розкидані довкола хутори з давніми назвами, козацькі могили, скіфські кургани, щоправда розпайовані і подекуди розорані.

Зараз Петрикiвка – це селище мiського типу, усього 5 тисяч людей. Славиться вона не лише художниками —майстрами з рiзьблення по дереву, плетiння з лози i соломи, вишивальницями. По всьому світу розходяться звідси унікальні сувеніри. Декоративному ж розпису тут навчають ще з дитсадка. Потiм у школі – на уроках праці. Дiти отримують навички, а що вже далi з ними робити, вирішують самі. Та зазвичай молодь унiкального селища не пов’язує свої професiйні плани з народним мистецтвом. Бо — які перспективи?

Як мертвий дихає, кажуть селяни про те як зараз працює Петрикiвська фабрика народних промислiв. Ні державного стимулювання, ні великих замовлень. Знаний в усьому свiті розпис i його майстри на батькiвщинi – поза увагою. Вже багато років обласні чиновники міркують, як створити в Петриківці Національний центр декоративно-художнього малярства, а у перспективі – й природно-ландшафтний заповідник. Говорять і про цілий туристичний комплекс, що включатиме Дніпропетровськ, Петриківку і Нікополь — на цій території було п''ять Запорозьких Січей із восьми. Є що показати й своїм туристам, і закордонним. Але все те — на папері.

Між тим з упровадженням адмінреформи, що має об’єднати дрібні райони, є побоювання, що Петриківка взагалі втратить статус районного центру.