Щороку, четвертої суботи листопада, в Україні вшановують загиблих від голоду, нагадує тижневик «Країна». Це – День пам’яті жертв Голодомору, який цього року припадає на 28 число. Видання пише, що у 1932–1933 роках вмерли від голоду близько 7 мільйонів на території УРСР та 3 мільйони українців поза її межами – на Кубані, Північному Кавказі, Нижньому Поволжі та в Казахстані.
Державні органи вилучили продовольство й закрили кордони. Керівництво Радянського Союзу заперечувало факти масової смертності в Україні від голоду та відмовилося від благодійної допомоги, що її пропонували інші країни й діаспора. Тижневик переконує, що так хотіли зламати український спротив режиму та спроби побудови самостійної, незалежної від Москви Української Держави.
У статті «Українці – найбільший народ, який хотіли знищити у ХХ столітті» історик Андрій Козицький стверджує, що найбільшою політичною несправедливістю ХХ століття стала відмова великої частини еліт країн Заходу однаково трактувати злочинну ідеологію нацизму та комунізму. «Нацизм – затаврований. Його політичний вплив дорівнює нулю. А прихильники комуністичних ідей почуваються в сучасному світі цілком комфортно», – наголошує науковець. Хоча, за його твердженням, ліва ідея спричинила насильницьку смерть більшої кількості людей, та комунізм не зазнав такого морального осуду.
Усі визнані на міжнародному рівні випадки геноциду ХХ століття мають спільні риси, переконує далі історик. Він вважає, що це багатошарове історичне явище не можна зводити тільки до фізичного винищення великих людських груп: «Геноцид готують задовго до того, як почнуть убивати. Починається з появи ідеології, яка визначає призначену на винищення групу, маргіналізує її, легітимізує поведінку організаторів геноциду».
«В Україні з моменту встановлення радянської влади в 1920-1921 роках цькували «петлюрівців». Згодом «куркулів» і «шкідників». На початку 1930-х сталінська пропаганда подавала усіх українців як потенційно підозрілих. Американська соціологиня Гелен Фейн відзначала, що тих, кого будуть нищити, спочатку мають «віктимізувати». Це свідоме формування соціальних умов, які блокують співчуття до представників певної групи. Вбивства представляють як логічний і неминучий крок. У Голодомор непоодинокими були заяви більшовицьких лідерів, що це «війна проти куркулів». Так називали практично всіх українців. І вони нібито самі винні, що гинуть», – зазначає історик.
«Українці обрали президентом людину, яка жодного дня не була в політиці. Попередники спокійно передали владу. Це стало можливим завдяки трьом попереднім революціям. Насправді це окремі епізоди однієї», – переконує в «Газеті по-українськи» науковець, учасник російсько-української війни Євген Дикий. Він зазначає, що сьогодні українці як належне сприймають незалежність, хоча всього 30 років тому були частиною «тюрми народів». «Але імперія не повернула нас назад. Це найдорожче досягнення», – наголошує ветеран.
«Ключову роль на Майдані зіграли малий і середній бізнес. Це була спроба вирватись із сучасного феодалізму. Але визволення від олігархів не сталося. Відбувся черговий переділ влади й фінансових потоків між ними», – наголошує Дикий. Він переконаний, що Зеленський і його команда не мають політичного бачення майбутнього країни в українському сенсі, але й не є кремлівськими агентами чи реваншистами.
«Це люди з типовою постколоніальною свідомістю і без стратегічного мислення. Затиснуті між двома силами, які це бачення мають. Одне – це білоруський варіант, коли країна є фактично частиною Росії. Друге – Україна є частиною ЄС у бізнесі, законах і зовнішньополітичних блоках. Влада по черзі робить поступки обом силам – залежно від того, хто натисне чи запропонує ситуативну допомогу», – зазначає активіст у матеріалі «Ми приречені на перемогу. Влада прискорить реформи або буде зметена».
Справедливість неможлива без ефективної та незалежної роботи в Україні правоохоронної та судової систем, зокрема, говорив президент України Володимир Зеленський 11 листопада: «У посланні до Верховної Ради я казав про необхідність судової реформи. Але не заради слова «реформа», не для тасування посад між одними й тими ж персоналіями, а саме для тих змін, які дадуть об’єктивне, неупереджене, справедливе судочинство».
Дописувач газети «День» публіцист Сергій Грабовський пропонує поглянути на автопортрет громадян України через призму соцопитування, проведеного днями соціологічною групою «Рейтинг» на всій території держави, крім окупованих територій.
Детальніше автор зупиняється на оцінці дій влади. Він зазначає, що на час проведення опитування в соціальних мережах і газетах, на телебаченні і на сайтах уже стояв стогін лікарів і волонтерів, а передусім хворих на COVID-19 щодо катастрофічної нестачі обладнаних подачею кисню місць у лікарнях і нестачі самих «ковідних» відділень у лікарнях. Чому так сталося? Відповідь, на думку публіциста, очевидна: до початку осені за рахунок фонду боротьби з коронавірусом будувалися дороги, а не перебудовувалися лікарні та не купувалося і не встановлювалося відповідне обладнання.
Однак 48% опитаних вважають оптимальними заходи, запроваджені владою щодо боротьби із коронавірусом. Невже вони «не можуть скласти два і два, щоб зрозуміти причини кризової, майже катастрофічної ситуації з протистоянням пандемії COVID-19?» – запитує автор.
А найстрашніше, що засвідчує весь цей автопортрет населення України, на його думку, це те, що йдеться про виборців, про тих, хто обирав, обирає й обиратиме владу. «Не на підставі розуму й розсуду, як належить, не на основі глибинних почуттів, включно з почуттями патріотизму й відповідальності, а – в найкращому разі! – «по приколу» чи за нашіптуванням олігархічних і промосковських медіа». Докладніше про це йдеться в статті «Соціальна шизофренія лютує?».
