Як може позначитися на Україні перемога Джо Байдена на президентських виборах у США, з'ясовувало «Дзеркало тижня». Програмна зовнішньополітична стаття кандидата Байдена починається зі звинувачення попереднього президента в тому, що той «ставився зі зневагою, дискредитував і в окремих випадках залишав напризволяще союзників та партнерів США». Таким чином, як зазначає автор статті, дипломат Олег Шамшур, зовнішньополітичним пріоритетом Джо Байдена буде відновлення лідерських позицій та іміджу США у світі, при цьому особлива увага приділятиметься Європі. В центрі цих зусиль – НАТО: Байден виступає за реформування і посилення ролі альянсу, що його він вважає «оплотом ліберальних демократичних ідеалів».
Дописувач вважає, що ця частина зовнішньополітичної програми дуже важлива для України «як у контексті реалізації наших європейських та євроатлантичних змагань, так і в справі забезпечення широкої підтримки в протистоянні з Росією». «Істотно, що новий президент США пов’язує необхідність «потужного НАТО» насамперед із протидією російській агресії», – зазначає автор.
Утім, Джо Байден декларує готовність піти далі, йдеться у статті. У своєму пості у фейсбуці з нагоди Дня незалежності України він пообіцяв у разі перемоги на виборах надати Україні необхідну економічну та військову підтримку, включно з летальною зброєю, і висунути Кремлю вимогу припинити агресію та окупацію української території.
Підсумовуючи, дописувач наводить слова одного зі своїх вашингтонських співрозмовників: «За Байдена можете розраховувати на більшу, порівняно з Трампом, симпатію, але не плекайте ілюзій: ця любов буде дуже вимогливою». Конкретніше про політику Джо Байдена щодо України, озвучену від представників його найближчого оточення, йдеться в статті «Вимоглива симпатія».
Джо Байден буде інавгурований як 46-й президент США 20 січня 2021 року, після того, як усі штати офіційно підтвердять результати голосування. Юридичні намагання Дональда Трампа, як очікують, не зможуть перешкодити встановити перемогу Байдена, яку відтак затвердить колегія виборників.
Нині ситуація зі свободою слова в Україні занадто оптимістична, наголошує «Український тиждень». Адже, як зазначає дописувач тижневика Юрій Макаров, «навряд чи багато знайдеться в історії прикладів, коли країна під час війни допускає не лише окремі публікації окремих суб’єктів в інтересах противника, а й роботу окремих видань і телеканалів, які спеціалізуються на ворожій пропаганді й непогано почуваються».
Авжеж, тут є тонка червона лінія, визнає автор. Позаяк «обмеження свободи слова – річ завжди двосічна, одного разу піти цим шляхом означає відкрити лазівку для якогось потенційного Лукашенка, який згодом, бува, захоче перетворити Україну на нову Білорусь». Проте поточний стан дописувачу теж важко назвати ідеальним: тут не лише безпосередня загроза незалежності (а відтак і свободі), а й демонстрація неспроможності відповідних компетентних органів або стимулювання безвідповідальності.
«Єдиний дорослий підхід – правильне законодавство, яке унеможливлює санкції за висловлювання особистої, хай скільки завгодно дражливої позиції, бо то святе, але стовідсотково гарантує кару за професійну працю за гроші на користь агресора», – наголошує Макаров.
Він стверджує, що в Україні нині наявна значно більша загроза ціні слова – це його знецінення. «Волай собі скільки завгодно, твої аргументи, факти, позиція або загубляться в потоці інших гучних виступів, або просто нікому не будуть цікавими. У СРСР за слово йшли в табори й на смерть, у Росії сідають за перепост у соцмережі, а в нас ти можеш писати й казати все, що завгодно, нікому до цього немає діла», – зазначає автор. І додає: це деморалізує, це провокує зневіру й відчай.
Девальвація слова, занепад публічного виступу – ось справжня загроза свободі, додає він. «З’ясувати, чи це наслідок засмічення інформаційного середовища, результат діяльності продажних ЗМІ та їхніх агентів, а, можливо, інституційної безкарності олігархічної держави – завдання журналістської спільноти», – на цьому наголошується в публікації «Ціна слова».
«Хто тут влада?». За право відповісти на це запитання, винесене автором статті в тижневику «Новое время» Павлом Казаріним в заголовок, борються сьогодні всі. Журналіст зазначає, що вакуум президентської влади заповнюватимуть усі ті, які ще сім років тому почувалися господарями країни. Так, на захист реформ може ставати вулиця, але навряд чи Банкова готова їй довіряти, пише він.
Напевно, Володимир Зеленський і далі вважає себе владою, припускає автор. Але, на думку журналіста, особливість у тому, що, з погляду гравців-конкурентів, глава держави став інструментом демонтажу влади. «Випадковою людиною без кадрового резерву і згуртованої команди. Президентом без чіткого етичного контуру і ціннісних орієнтирів. Ті, хто конкурує з ним у боротьбі за владу, звикли бачити його на сцені, зокрема на своїх корпоративах», – пише автор.
Питання про те, хто тут влада, стане головним у найближчі місяці. За право дати на нього відповідь боротимуться адвокати Москви. Українські олігархи. Станові касти. Регіональні барони. «І якщо ви переконані, що знаєте, хто зрештою переможе в цій боротьбі – ви помиляєтеся», – переконаний Казарін.
Володимир Зеленський є шостим президентом України. У квітні 2019 року він здобув перемогу в другому турі виборів президента, отримавши 73,22% голосів.
Що означає приватизація спиртових заводів в Україні, досліджував «Український тиждень». Автор статті Любомир Шавалюк нагадує, що «Укрспирт» – перший із довгого переліку українських спиртових заводів, які донедавна (всі без винятку) належали державі та з якими вона ніяк не хотіла розлучатися. «Так розпочалася приватизація цієї галузі – знаковий процес, який став рідкісною світлою плямою на темному полотні економічної політики нинішнього уряду», – зазначає автор. Фактично ще місяць тому Україна разом із Білоруссю були єдиними країнами у світі, які зберігали державну монополію на виробництво спирту.
«Українська спиртова галузь концентрувала цілий букет проблем внутрішнього масштабу. Заводи були буйним розсадником примітивної корупції, про яку знали всі, хто хотів», – стверджує дописувач.
Він наголошує, що український спирт був невиправдано дорогим, порівняно з іноземними аналогами. «Причина – неефективність виробництва та повсюдний обман держави директорами заводів. Вони закуповували сировину для виробництва продукту за завищеними цінами, а різниця йшла в тінь. Також частину збували «наліво», а виручка теж ішла в їхню кишеню», – пише автор.
У таких умовах сказати, що приватизація спиртової галузі давно назріла, – це не сказати нічого, зауважує автор. Однак, щоб її провести, треба було вирішити кілька проблем. Про них докладніше йдеться в статті «Крапля оптимізму».
20 жовтня Володимир Зеленський під час виступу у Верховній Раді, зокрема, сказав: «Ліквідували монополію «Укрспирту» та вивели цю галузь з тіні. Минулого тижня приватизовано перший спиртовий завод, почався процес, який має збільшити надходження до бюджету у 8 разів».
