Побратими не тримають писанки як обереги, а відправляють додому – писанкар-воїн Олег Кіращук

ЛЬВІВ – Писання писанок перед Великоднем – давня українська традиція, яку не могли перервати ані заборонами у радянський час, ані у час воєнних лихоліть. Писанкар з Коломиї Олег Кіращук – учасник АТО, а сьогодні військовослужбовець 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Він пише писанки на службі, якщо випадає вільна хвилина, і дарує свої роботи побратимам.

Про популярність писання писанок Радіо Свобода розпитало у писанкарів Олега Кіращука і львівської мисткині Дзвенислави Загайської.

Олег Кіращук професійно пише писанки протягом 30 років. Сьогодні він – військовий писанкар. Писанка – для нього це сакральна річ, а тому зображені символи мають значення. Писанка – це про світле і вічне у житті, каже він.

Тому тема війни, за словами мистця, неприпустима. Хоча у його роботах показано боротьбу через алегорію.

«Зустрів лише одну автентичну давню писанку «Наконечники стріл». Власне, у такий спосіб наші пращури писали прохання до вищих сил про перемогу. Перший рік на службі не писав писанок, тому що спартанські умови. Але цьогоріч хлопці просили до Великодня хоча б по одній писанці на згадку. Я – зараз на Бахмутському напрямку, більш задіяний у логістиці. Зараз не так воюю, оскільки позаду фронту перебуваю», – каже Олег Кіращук, писанкар-військовослужбовець ЗСУ.

Напередодні Великодня Олег Кіращук для написання писанок облаштовував собі робоче місце між ліжками військовослужбовців. Замість столу в нього картонна коробка, а писачки і фарби взяв зі собою на службу. Кольорова гама обмежена, тому що доводиться використовувати ті фарби, які має.

Ці писанки мають велику цінність, каже писанкар. Адже писалися у важких умовах і залишаться для побратимів згадкою.

«Технічно я не маю можливості використовувати широку гаму кольорів. Найголовніші – це колір яєчний, шкарлупи, білий, жовтий, червоний, чорний, деколи трішки зеленого. У майстерні вдома я використовував надзвичайно ширшу гаму кольорів. Але мені приємно бачити, коли я тільки написав писанку, зняв віск, і хлопці обережно запаковують їх у коробочки, старалися шукати шлях, аби доправити додому. Всі написані писанки роздаю. Побратими не тримають писанки як обереги, а відправляють додому, щоб якусь, мабуть, рідну частинку передати найближчим людям. Але й ця писанка не може бути оберегом, тому що в ній всередині немає білка і жовтка. Та й щодо оберега багато дуже вимог», – говорить Олег Кіращук.

Олег Кіращук написав тисячі писанок. Вони є в багатьох колекціях в Україні та світі. Його виставка в коломийському музеї «Писанки» мала тривати місяць, а експонувала три роки. За цей час, говорить майстер, пропагувала Україну і українське мистецтво. Адже виставку відвідували іноземці. І, каже, коли бачили його фотографію у військовій формі, то розуміли, що писанкар бореться за правду.

«Писанки – це велика сила», повторює митець.

Але є одна найдорожча для нього. Написав її у 2015 році, коли з підрозділом вийшов з Дебальцевого. Українські воїни залишили місто 18 лютого після тривалої оборони. На цій писанці майстер зобразив янгола, який доглядає за квітами, які символізують сім’ю.

Родина для майстра – це його опора і підтримка. Більше того, він – із сім’ї писанкарів. Його бабуся, мама, які родом з Покуття, писали писанки і йому передали ці навики і любов.

Це народне ремесло стало його головним фахом. Друзі ганяли по вулиці, а він з писачком у руці і при свічці творив писанки. Спершу писав у традиційному стилі, автентичному, дотримуючись давніх орнаментів, а потім вже почав творити власні.

«Я б радив тим, хто хоче розписати писанку для свого кошика, щоб вони писали писанки свого регіону. Зараз писанкарство відроджується, а колись в давнину, не просто кожен регіон, кожне село мало характерного символіку на своїх писанках. Я б радив для початку поцікавитись писанками свого регіону, які не є складні у виконанні», – каже мистець.

Мисткиня заохочує писати писанки з дітьми

Як і Олег Кіращук, так і львівська художниця Дзвенислава Загайська навчилася писати писанки у своїй родині, перейняла навики від батьків-мистців. І це дуже цінно для неї. Тому що це момент поєднання родини, можливість побути разом.

«Спільний досвід, спільні події в сім ї дуже важливі. Я заохочую батьків писати з дітьми писанки. Писанка була молитвою, це самоідентифікація українців. Тому радянська влада переслідувала це мистецтво. За фарбовані руки перед Великоднем люди могли бути покарані. Дітям перевіряли у школах руки, чи часом не й фарбі», – зауважила Дзвенислава Загайська.

Художниця експериментує з кольорами. Це її мистецький підхід.

Використовує не лише класичні кольори для великоднього яйця – жовтий, червоний, зелений, чорний.

«Пропускаю писанку через себе, аналізую, я вчуся кожного разу з чогось нового сама. Але, тим не менше, я використовую традиційні матеріали. Я використовую віск, писачок, звичайні барвники. Можливо, я по-іншому міксую колір».

«Писанку пишемо на яйці. На білому в традиції, тому що колись для писання писанки обирали найкращі яйця. Господиня збирала найбільші, гарної форми яйця для писанок. Колись були природні фарбники, кольори – жовтий, оранжевий, червоний, фіолетовий. Кольори діставали з природи. А сьогодні писанка – це один із найбільш відтворюваних видів мистецтва. Щороку у світі пишуть мільйони писанок. Я теж інтерпретую традицію. Залишається ідея, розписування яйця, яке ми нашаровуємо своїми змістами, символами, значеннями», – розповідає мисткиня.

Дзвениславі Загайській імпонує зацікавлення українців писанкою. Адже через велику війну в Україні триває пошук самоідентифікації в людей.

Писанка є частиною української культури і української самоідентифікації.

«Ми сьогодні трансформуємо українську традицію, переосмислюємо її, робимо класичну писанку. Пам'ятаємо про її історію, про що символізує. Додаємо щось авторське, маємо сучасні матеріали, сучасні виклики. Але писанка має своє символічне значення. Великоднє яйце приносить радість воскресіння, радість народження нового періоду життя, нового циклу, який ми вкладаємо в ідею писання. Зокрема, писанка дає надію на щось нове, на початок. Я думаю, саме тому писанка така зараз важлива», – говорить Дзвенислава Загайська.

Писанка і спадщина ЮНЕСКО

Український етнограф Володимир Шухевич (дідусь головнокомандувача УПА Романа Шухевича) дуже детально описав технології розпису гуцульських писанок у дослідженні «Гуцульщина».

Археологи знаходять на теренах України давні писанки. Для прикладу, кілька років тому у Львові презентували дві писанки періоду України-Русі приблизно ХІ–ХІІІ століть, які знайшли у повоєнні роки, наприкінці 40-х років ХХ століття у Львівській області, на території давнього Плісненська – слов’янського городища ІХ–Х століть.

Це типові київські писанки буро-зеленого кольору. Технологічно виконати було досить складно: на отвір у писанці насаджувався стержень і ремісник від лінії нахилу вимальовував орнамент. Писанки покриті поливою, тобто спочатку робили їх з глини, потім покривали поливою. Всередині є глиняна кулька, а тому вони брязкотять. Дехто з істориків припускає, що це була іграшка для дітей.

Писанкарство як мистецтво розвивалося у час України-Русі, вважають дослідники. Орнаменти у вигляді квітів, птахів, геометричні візерунки.

Українське великоднє яйце цього року можуть внести до переліку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО (торік Україна спільно з Естонією подала номінацію «Писанка: українська традиція і мистецтво оздоблення яєць» для включення до репрезентативного списку). Таке припущення висловив під час фестивалю писанок у Києві виконувач обов’язки міністра культури та інформаційної політики Ростислав Карандєєв.

А от на фестивалі писанок у Києві цими днями були представлені писанки, які волонтерам вдалося вивезти з Бахмуту. Важливо, наголошують писанкарі, щоб традиція жила і її продовжувала молодь.