«Син боявся, кричав: «Солдатику, не стріляй». Історії українських дітей, яких убила Росія 

Наталя Куліді

523 дитини в Україні загинули внаслідок російської агресії. Про це свідчать дані сайту «Діти війни». Ми ж продовжуємо карбувати пам’ять про цих дітей, розповідаючи їхні історії. Цього разу читайте про 17-річну Настю з Херсону, семирічну Ангеліну та п’ятирічного Артема з Маріуполя. Їхні життя обірвалися у перший місяць повномасштабної війни.

Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Радіо Свобода. Щоби повідомити дані про втрати – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

«Була дуже талановитою». 17-річна Настя Мостова з Херсону

У Тетяни Мостової з Херсону росли дві донечки: старша Марійка і на десять років молодша за неї Настя.

«Були різними – як небо і земля. Марія – ніби вчителька, а от Настя росла веселою і безтурботною», – розповідає Тетяна Мостова.

До Насті змалку було багато уваги. Вона мала чимало іграшок. З піклуванням про малечу дуже допомагала старша сестра, згадує мама.

«Пам’ятаю, як Настя була маленька, то казала: «Віддай мене на змагання з поїдання пельменів чи макаронів». Дуже любила їх», – розповідає Тетяна Мостова.

І Марійка, і Настя зростали талановитими, розповідає мама. Молодша сестра гарно малювала, відвідувала художню школу, де створювала портрети та натюрморти. Потім услід за старшою вивчала музику – опановувала бандуру.

«Донька відвідувала багато конкурсів – шкільні, районні, обласні, всеукраїнські. Завжди і всюди – Настя, Настя, Настя. Як була маленька, я носила за нею бандуру. А підросла і – «Мамо, у нас конкурс». Схопила інструмент і сама побігла», – розповідає Тетяна Мостова.

У школі дівчинка вчилась на середньому рівні. Завжди креативно підходила до завдань. Любила фізкультуру, волейбол.

«Настя не була так званою зручною дитиною. Була справжньою особистістю. Яскравою, обдарованою, неординарною та дуже творчою дівчинкою, яка одразу запам’ятовувалась. Також дуже гарна зовні. Темне волосся і великі блакитні очі… Привертала увагу до себе», – згадує класна керівниця Насті Мостової з 4-го по 9-й клас Наталя Мітіна.

Вона додає, що Настя була генераторкою ідей, якими запалювала однолітків: «Якщо знала, що буде свято, одразу мала свої пропозиції. «А можна я оце зроблю та оце?», – згадує класна керівниця.

Настя Мостова виконує «Мамину калину» на бандурі:

Дівчина захоплювалась також рукоділлям. У дев’ятому класі з нагоди новорічного свята створила кілька іграшок із ниток. Класна керівниця зберігала їх після випуску Насті.

Закінчивши 9-й клас, дівчина вступила у Херсонський професійний ліцей харчової промисловості на спеціальність «Художник розмальовування по дереву». Обрала фах сама. Хоч мама пропонувала інші варіанти, та дівчинці до душі було саме малювати.

Керівниця групи у ліцеї Вікторія Базиченко розповідає: Настю знав увесь заклад. Вона брала участь у кожному заході.

«Настя мала сильний, потужний голос. Виступала з дівчатками не тільки зі своєї групи, а й з інших», – розповідає Вікторія.

«Ми покладали на Настю великі надії. Вона була дуже талановитою, динамічною», – говорить Наталія Калініченко, яка на момент навчання дівчини була заступницею директора ліцею з виховної роботи та викладачкою.

У вільний час Настя брала додаткові уроки з вокалу, відвідувала заняття Тетяни Волгірєвої-Туркової. До цього в жінки навчалась старша сестра Насті, Марійка.

«Настя мала дуже гарний голос. Чудово співала на конкурсах із бандурою. Була одягнена в український костюм, віночок, мама заплітала їй косу», – каже викладачка Херсонського фахового коледжу музичного мистецтва Тетяна Волгірєва-Туркова.

Дівчина виконувала на бандурі саме українські пісні.

«А куди на бандурі російське співати? Не лягає воно», – говорить Тетяна Мостова. Одного разу Насті пропонували перейти з класичної бандури на електро, але їй подобалася саме класична.

Перед повномасштабним російським вторгненням Настя жила окремо від Тетяни. 1 березня 2022 року з подругою завітала до мами. Близько 16:00 дівчата вирушили до себе. Їх на машині приїхав забрати знайомий подруги. Того ж дня в Херсон зайшли російські військові.

Невдовзі машину, в якій перебували друзі Насті, виявили розстріляною. Всередині були дві людини – подруга Мостової та її знайомий. Саму Настю знайшли надвечір 2 березня у морзі. Її теж розстріляли, але за кілька кілометрів від авто.

«Судмедексперт сказав, що Насті надавали першу домедичну допомогу. Але як можна людині надавати першу домедичну допомогу, коли мені надсилають відео, на якому донька лежить вниз головою? Як тоді її надавали?!» – говорить мама Тетяна Мостова.

Анастасію Мостову поховали на Кладовищі геологів у Херсоні.

Через майже два роки від убивства у мами одні запитання: «Чому вбили мою доньку? Чому?! Як? За що?». Дотепер немає інформації про це, каже Тетяна.

7-річна Ангеліна любила гімнастику і математику, 5-річний Артем обожнював музику. Двоюрідні сестра і брат з родини Єрашових із Маріуполя

Микола й Анастасія з Маріуполя зустрічались рік, а потім одружились. Коли Анастасія закінчила технікум, сім’я задумалась про народження дитини.

Невдовзі дізнались, що у них буде донечка. Родина дуже зраділа звістці. Тим паче донька Миколи – молодшого серед трьох рідних братів – мала стати першою онукою у сімействі.

«Перша дитина та перша дівчинка у родині», – говорить тітка Лідія Єрашова.

«Спочатку хотіли назвати її Маша або Даша. В останній момент, коли вона вже народилася, я запропонував ім’я Ангеліна», – розповідає тато Микола Єрашов.

Дівчинка була його копією за зовнішністю. Росла спокійною, посидючою. Довго могла бавитись іграшками на одному місці.

«Здебільшого купували їй книжечки. Вона любила слухати казочки. Також подобались дерев’яні конструктори», – згадує Микола.

Коли Ангеліні було п’ять, у неї з’явився рідний молодший братик – Тихон.

«Вона його навчала всьому. Була для нього вихователькою. А він її любив. Діти були схожі за характерами, мали подібну манеру поведінки», – розповідає Микола Єрашов.

Ангеліна займалась танцями, пізніше забажала відвідувати гімнастику. Ходила у школу усного рахунку «Соробан», в дошкільний вік уже могла подумки рахувати навіть у межах тисячі. У 2021 році пішла у перший клас.

«Ми у понеділок йдемо на тренування на гімнастику, у вівторок відпочиваємо, у середу – «Соробан», у четвер – ще кудись, – пригадує Микола Єрашов. – Дружина водила дітей на спектаклі до драматичного театру. Разом усі ходили на піцу. Влітку їздили до парку, брали м'яч, смажили м'ясо, грали у футбол – так і відпочивали».

«Я колись подарувала їй пухнастого кролика – брелок, який можна кудись вішати. Ангеліна сказала, що так хотіла цього кролика. Запам’ятала її слова на все життя: «Ти – моя улюблена подружка», – пригадує Лідія Єрашова.

Син Лідії Артем був другою дитиною після Ангеліни у великій родині Єрашових. Він народився у сім’ї іншого брата – Володимира. Чоловік займався скляно-меблевим бізнесом, а Лідія працювала у банку. Одружились на початку 2016 року, а за місяць дізнались, що ще цьогоріч стануть батьками.

«Ми хотіли дитину. Це був наш свідомий крок», – каже мама Лідія.

Її більшу частину життя виховувала бабуся, яка мріяла про народження сина, якого б назвала Артемом.

«Але цього так і не сталось. Бабуся мені казала: «Ось буде в тебе син – назви його Артем», – пригадує Лідія.

2017 рік вони з чоловіком уже зустрічали у новому статусі – батьків маленького Тьоми. «Перші місяці життя син був схожим на тата. Та й потім усі казали, що він – його копія», – згадує Лідія.

Артем зростав життєрадісним, добрим. Любив слухати музику, танцювати та співати. У дитсадку охоче брав участь у всіх дитячих заходах.

«Син відвідував дитячі розвивальні заняття. Ми планували його пізніше віддати на танці. Вирішили, що це буде гарний внесок у його фізичну підготовку і загалом дисципліну», – каже Лідія.

«Світлий і добрий хлопчик. Пам’ятаю, як він підбігав та казав: «Обнімашки», і ми обіймалися. Якщо ображався, говорив: «Пожалій». Я його цьому навчила», – розповідає сестра Лідії і тітка Артема Валентина Опанащук.

Вона багато часу проводила з ним, брала його гуляти зі своїм сином та ще одним племінником.

«Пам’ятаю, як ми гралися у парку та падали у високу траву. Наступного разу прийшли, а її скосили. Тьомка питав, куди поділася трава… Одного разу вдома хлопчики знайшли велику банку крему та обмазали собі голови. Дуже смішні були», – згадує Валентина Опанащук.

Вихідні Лідія, Володимир і маленький Тьома проводили активно: ходили у парки, катались на велосипедах і самокатах, їздили на море – хлопчик обожнював купатись. І обов’язково відвідували родини братів чоловіка.

«Тьома дуже любив Ангеліну. Ми намагалися, щоб вони бачилися якомога частіше», – розповідає Лідія.

Татко Володимир іноді брав сина до себе на роботу. Там малюк, граючись склорізом, вдавав наче працює, як батько.

«Я біг і кричав: «Літак!». І все…»

Повномасштабне російське вторгнення застало родини Єрашових раптово.

«23 лютого 2022-го я брав відпустку. Ми хотіли кудись поїхати – у Запоріжжя чи Дніпро. Але в автомобілі зненацька потік антифриз. Подумав, що відремонтую – і тоді кудись поїдемо. А зранку 24 лютого зателефонував брат і сказав, що почалась війна. Вийшов на вулицю – десь вдалині вже лунали вибухи», – розповідає Микола Єрашов.

Єрашові з дітьми залишались у себе вдома.

«Я не хотіла розповідати синові, що почалась війна. Коли стріляли, намагалася його відволікати. Та ставало дедалі гірше. 5-6 березня почалися сильні прильоти у центрі міста, де ми жили. Артем почав розуміти, що відбувається. Він дуже плакав... Син боявся, кричав: «Солдатику, не стріляй», – розповідає Лідія Єрашова.

За словами Миколи Єрашова, його старша донька поводилася спокійніше. Ангеліна робила все, що скажуть їй батьки, не піддавалась паніці.

«У неї трапилась істерика лише раз, коли до квартири залетіли частини від пострілу міномета. Вибухнуло на першому поверсі, але уламки прилетіли аж на наш, сьомий», – розповідає Микола Єрашов.

9 березня три сім’ї Єрашових об’єднались у приватному будинку одного з братів. Лідія говорить, що разом було спокійніше.

«10 березня ми прокинулися, нагодували дітей. Чомусь я всіх умовила спуститися до підвалу – жінок і дітей. Підвал був дуже маленьким. Ми не чекали прильоту, лише боялися уламків від сусідніх влучань. Просто, щоб трохи убезпечити себе, спустилися в цей злощасний підвал. Це троє жінок та п’ятеро дітей», – пригадує вона.

Чоловіки залишались на поверхні. Микола згадує, як побачив літак у небі: «Я біг і кричав: «Літак!». І все…».

Снаряд із літака влучив просто у літню кухню. Знесло й будинок, що був поряд – залишились лише уламки стін та дверна лутка.

«Ми внизу відчули, що поверхня вібрує, нас затиснуло з усіх боків землею. Зверху зрушились плити підвалу. Ми не могли вибратись», – згадує Лідія Єрашова.

«Я не знаю, скільки пролежав непритомний. Прокинувся через те, що з підвалу кричала моя дружина. Я не міг вибратися – зверху купа цегли та залишків будинку, балки придавили. Допомогли сусіди, які прибігли нас рятувати», – розповідає Микола.

Чоловіки кинулись рятувати дружин і дітей. Поряд допомагали сусіди. Всі намагались діяти якомога обережніше, аби людей не завалило сильніше.

Микола згадує, що на вулиці побачили «швидку». Вона зупинилась, але коли медики зрозуміли, що людей тільки викопують із-під завалів, поїхали далі, бо не мали часу чекати.

«Дістали Артемка, намагалися його відкачати… Донька лежала внизу, її останньою дістали. Вона, виходить, сиділа під стіною. Не знаю, як так вийшло, що стіну склало, а зверху стояла племінниця», – розповідає Микола.

Артема й Ангеліну довелось самотужки везти до лікарні.

«Там мені одразу сказали, що все – клінічна смерть у доньки. Але я в неї намацав пульс на ніжці. Лікарі відповіли, що такого не може бути… Так до доньки ніхто і не підходив…», – говорить Микола.

Загиблих дітей хотіли поховати у братській могилі, але Єрашові заперечили.

«Я сказав, що не дам такого зробити зі своєю дитиною», – каже Микола.

Рідні забрали тіла Артема й Ангеліни та самотужки поховали їх у п’ятому мікрорайоні на галявині неподалік церкви. Там недалеко жила бабуся Єрашових.

За кілька днів після трагедії Єрашові виїхали з Маріуполя.

Влітку Лідія та Микола повернулись, щоби перепоховати дітей – вже офіційно.

«Ми були в дорозі, нам телефонували сусіди та говорили, що по місту викопують тіла. Ми не встигли лише на один день… Тьому та Ангеліну викопали без нас. Їхні тіла ми забирали в морзі. Ну як морзі – якісь старі склади крамниці, де лежали люди», – розповідає Лідія.

Дітей вдалось перепоховати на Старокримському кладовищі.

Під час тієї поїздки в Маріуполь Микола відшукав на згарищі документи, завдяки яким він із родиною зміг виїхати за кордон.

Якийсь час дві родини Єрашових жили у Польщі, потім перебрались у Норвегію. Зараз дорослі працюють, 4-річний Тихон, молодший брат Ангеліни, вчить мову, ходить у садочок.

Тато Микола каже: «Уривками він згадує події в Маріуполі. Питає: «А коли ми поїдемо до Ангеліни, а коли ми її побачимо?» Хоча ми пояснювали, що його сестричка вже давно на небі…»