Доступність посилання

ТОП новини

«Око запливло величезним більмом. Я вже нічого не бачила». Історія бійчині-«азовки», яка пережила 11 місяців полону


Ольга пережила 11 місяців у полоні, була і свідком, і жертвою знущань. Каже, що витримати допомогло постійне переконування себе: ще місяць, і буде обмін
Ольга пережила 11 місяців у полоні, була і свідком, і жертвою знущань. Каже, що витримати допомогло постійне переконування себе: ще місяць, і буде обмін

Свої 35 років вона зустріла у військовому навчальному закладі, 36-річчя – в бункері «Азовсталі», а 37-річчя – в російському полоні. Військовослужбовиця спецзагону «Азов», кухарка Ольга (прізвище героїні не називаємо з міркувань безпеки) пережила 11 місяців неволі – зі знущаннями, приниженнями, сном по черзі у набитій людьми камері. Через нестерпні умови вона нажила проблем із хребтом та ногами, через інфекцію – мало не втратила око. Перед тим Ольга разом з бойовими побратимами була на маріупольській «Азовсталі», де виконувала свої прямі обов’язки – в бронежилеті та касці готувала їжу оборонцям. З її розповіді відчувається, наскільки сильно закарбувалось у пам'яті відчуття голоду, яке переживали оборонці Маріуполя: вона каже, що, напевне, вже тоді підсвідомо готувалася до полону.

Що пережила в бункері «Азовсталі» та в російському полоні, а також про те, хто й що допомагає їй триматися зараз, після звільнення, Ольга розповіла кореспондентці Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода).

Ольга народилася й виросла в Маріуполі. Кухарка за фахом, вона тривалий час працювала в ресторані. 2020 року підписала контракт й пішла служити до «Азова». Каже: це було її свідоме рішення.

Ольга в часи військового навчання до повномасштабного вторгнення
Ольга в часи військового навчання до повномасштабного вторгнення

У день початку повномасштабної війни, 24 лютого 2022 року, вона була на базі «Азова». Прокинулася, аби приготувати їжу для бійців. Телефонний дзвінок подруги – «Почалося!» Відтоді Ольга вже не бачила цивільного життя.

Війська РФ пробивали квадрат, де була база «Азова»

«Ми знали, що в Маріуполі може бути гучно, але не думали, що вся Україна буде під ракетними ударами. Вранці телефонує подруга й каже: «Олю, Київ обстрілюють, Харків, Одесу»… Наші хлопці тримали оборону на околицях Маріуполя. Зброї і боєприпасів не вистачало. Був наказ – відходити. І ми розуміли, що якщо хлопці не втримають ту лінію, не повернуться на свої позиції, обстріли досягнуть лівого берега, житлових районів, де перебувають мирні люди. А організованої евакуації не було. Вона розпочалася аж через тиждень після початку [повномасштабного вторгнення]: «лівобережних» просто почали перекидати в інші райони Маріуполя», – розповідає Ольга.

Я побачила рідне місто: зруйновані вулиці, все в руїнах, кров на дорогах

Потім почалися авіанальоти на Маріуполь. Їжу для бійців доводилося готувати в бронежилетах і касках, розповідає військова. Жили в роздягальні, у підвалі. Російські військові пробивали квадрат, де була база «Азова». Через 8 днів командування вирішило перевести їх на «Азовсталь».

«Нас везли туди машиною – кількох дівчат і хлопця-кухаря. Тоді я побачила рідне місто – зруйновані вулиці, все в руїнах, кров на дорогах. Як у постапокаліптичних фільмах – після цунамі чи вибуху. Тільки це була не комп’ютерна графіка, а правда», – згадує жінка.

На «Азовсталі» Ольга служила в роті матеріального забезпечення. Готували їжу і для тих, хто перебував на базі, і на позиції бійцям. Склад з харчами зазнавав атак, і Ольга з іншими бійцями переселилися в бункер навпроти складу.

Понад два місяці на «Азовсталі»

Спершу готували їжу на кухні у двоповерховій будівлі, позмінно. Жили в бункері – спали на підлозі, на матрацах. Коли дозволяла безпекова ситуація, вибігали з бункера, шукали вцілілі харчі, воду, медикаменти.

«Склад з продуктами бомбили, аж поки не зрівняли з землею. З нами були строковики, нацгвардійці, зовсім молоді хлопці, по 18-20 років. Готували – перше й кашу. Був рефрижератор: звідти ми брали заморожену рибу, хек, – чистили, різали на шматки, смажили. Коли розбили склади, ми виходили з бункера й готували в котельні, на багатті. Хлопці нам організували імпровізований мангал. Потім туди прийшов «приліт». Будівлю завалило. Двоє постраждали, але вижили. Арта, фосфор – нас обстрілювали регулярно. По нас працювали й снайпери. Ми бігли в бункер перебіжками. Тоді мене навчили: якщо ти бачиш місто – то й місто бачить тебе», – розказує військова.

Читайте також: Маріуполь в окупації: що насправді відбувається за «пропагандистською вітриною» Росії

У березні командування дало негласний наказ: жінки могли залишити «Азовсталь». Прориватися треба було самим. Ольга вирішила залишитися.

«Дівчат вивозили по п’ятеро. На той момент ми думали, що є де прорватися. У підсумку багато наших «азовських» дівчат опинилися в полоні. Я і моя побратимка сказали, що залишаємося. У мене було розуміння: якщо ти пішов служити, ти маєш розуміти, що може трапитися», – говорить Ольга.

Запалювальні снаряди і вибухи на «Азовсталі» у травні 2022 року
Запалювальні снаряди і вибухи на «Азовсталі» у травні 2022 року

Ті, хто лишились на «Азовсталі», бралися за будь-яку роботу – якщо могли її виконати.

«Чи були ми там кухарями? Ми були всім. Треба – вантажниками, треба – медиками, треба – розвідкою. Кожен робив на той момент те, що треба було, якщо міг це зробити. Кожен розумів – треба. У військовій справі я кілька років, але в умовах війни це був мій перший досвід. І для багатьох хлопців – також», – додає вона.

Йшов розрахунок: 60 грамів каші на день. Більше ми дозволити собі не могли

Харчі й воду доводилося економити. Електрику отримували від генератора.

«Видавали харчі. Була сумнозвісна «Желєзяка» (госпіталь у бункері – ред.), де лежали тяжко поранені. Була «Бочка», де лежали легко поранені. Ми знали, яка кількість, скільки їжі треба. Йшов розрахунок: 60 грамів каші на день. Більше ми дозволити собі не могли, враховуючи, що багато харчів було під руїнами, багато було зіпсованого. Ми економили харчі, як могли, бо не знали, скільки нам ще тримати оборону», – пояснює Ольга.

«Голод – це дуже страшно, – пригадує вона. – Було постійне відчуття голоду... Я завжди важила 50 кілограмів і звикла мало їсти, тому мені було трошки легше. Я могла по два дні нічого не їсти – на тлі стресу. Може, вже тоді я готувала себе до полону. Жила розумінням того, що – треба. Мене більше напружувала ситуація, коли ми по 3-4 дні не могли вийти з бункера через обстріли».

Образ майбутнього центру пам’яті «Азовсталь»
Образ майбутнього центру пам’яті «Азовсталь»

Серед оборонців «Азовсталі», не приховує вона, траплялися різні люди.

«Хтось – боявся зайвий раз вийти, сидів і п…ав у пляшечку. Я не називаю це інстинктом самозбереження – я називаю це боягузтвом. Хтось із них – зараз медійні особистості, хтось – отримав нагороду, і мені дуже образливо це бачити. Але дуже багато було відважних і справді гідних людей. Захоплююся ними – це й наші «азовці», й строковики, й прикордонники», – говорить військова.

Читайте також: «Ми всі опинилися під завалами». Історія порятунку, яка увійшла до фільму «20 днів у Маріуполі»

Неволя: спали на нарах по черзі, бо не вміщалися

У полон Ольга разом з побратимами здалися за наказом командування 17 травня 2022 року. Взяли найнеобхідніші речі й вийшли з бункера всім складом, згадує вона. Прапори та шеврони – спалили, аби вони не дісталися противнику.

«Взяли речі і шли через весь завод, до прохідних. Стояла машина, повна зброї. Туди ми клали зброю. Перед виходом у полон ми попсували все – наші каски, майно, щоб не досталося їм. Спалили документи, спалили наші прапори, шеврони, рукавички з нашою емблемою – щоб вони не знущалися. Я залишила посвідчення УБД і паспорт. Стояли в черзі, записували наші імена, номери телефонів. Саджали в автобуси по 30 людей і везли в Оленівку», – згадує Ольга.

В Оленівці Ольга з кількома бійчинями просиділи дві доби в автобусі в очікуванні на прийом. Згадує, їх охороняли російські військові – дагестанець і осетинець. Водій був цивільним росіянином. Ставилися у тоді до полонених нормально: купили поїсти й цигарок.

Далі дівчат-«азовок» забрали до камер суворого утримання. Уже там, пригадує військова, умови були жахливими: у приміщенні, розрахованому на шістьох, жили 30 людей.

Це було 5 квадратних метрів. Із них пів метра – це туалет

«Нас заперли в ці камери. Це була двоповерхова будівля. Замість туалетів – звичайні дірки. Камери були різні. 10 квадратних метрів, 6 ліжок – тримали по 30 дівчат. Лягти ніяк. Ми сиділи одна на одній. На нарах спало по двоє дівчат, чергувалися. Потім мене закинули в іншу камеру. Це було 5 квадратних метрів. Із них пів метра – це туалет. Металева лавка, металевий столик, два ліжка. Нас там жило 10-11 дівчат. Я спала на столі в напівзігнутому стані. Ноги постійно були в синцях», – пригадує Ольга.

«У цю, сумнозвісну шосту камеру, кидали всіх, хто був неугодний ФСБівцям. У більшості – «азовок». Нам було заборонено митися. Дівчат виводили в душ раз на 10 днів. Але траплялася зміна адекватних – вони нас виводили гуляти хоча б на 5-10 хвилин», – розповідає вонаЖінка.

Мітинг з вимогою звільнення полонених, Київ, серпень 2022 року
Мітинг з вимогою звільнення полонених, Київ, серпень 2022 року

Ольга каже: жінок-військовополонених допитували й принижували.

«До нас була особливо прискіплива увага. Вважали, що ми, дівчата, – снайперки. Мені коли вперше це сказали, я думала – це жарт. Мені сказали, що нібито є тікток, де дівчина, схожа на мене, в кепці «Азова», є відео – вона натискає на курок і росіянин помирає. Вони сказали, що то я. Ніхто нічого не з’ясовував, не розслідував», – каже вона.

«Мене не лікували, але було хоч ліжко»

З другого поверху тюрми йшли труби, якими стікали фекалії в завжди забиту яму. Ольгу примушували прибирати. Працювати доводилося у рваних медичних рукавичках. Так в око, з яким і так були проблеми, потрапила інфекція.

Ольга два дні пролежала з опухлим обличчям і болями й високою температурою. Потім їй викликали «швидку». Привезли під конвоєм в одну з лікарень окупованого Донецька, дали знеболювальне. Око вже нічого не бачило. Згодом її доправили до 15-ї міської лікарні, де в окремому крилі перебували поранені українські бійці. Там вона пробула вісім з половиною місяців.

Медсестри мені кололи якісь знеболювальні. Я вже нічого не бачила

«Умови були кращі: мене не лікували, але було хоч ліжко, з нестерпними залізними пружинами, і все ж – ліжко. Окуліста – не було. Медсестри мені кололи якісь знеболювальні, а потім все це перейшло в хронічну стадію. Око запливло величезним більмом. Я вже нічого не бачила. Впав зір і другого ока», – говорить Ольга.

За її словами, разом з нею в палаті утримували ще двох жінок: одна – цивільна, наречена морпіха, яку допитували струмом в Таганрозі, друга – військова, 21 рік. Коли дівчину взяли в полон, вона була на другому місяці вагітності. Конвоїри, дізнавшись про це, – побили, стався викидень.

Вид на «Азовсталь» восени 2022-го
Вид на «Азовсталь» восени 2022-го

На другому поверсі будівлі допитували чоловіків, українських військових і цивільних, згадує Ольга: «Весь час грала гучна музика і не вимикалося яскраве світло – це були елементи психологічного тиску. Але під час допитів музику вимикали – щоб ми чули. Ми розуміли: той, кого зараз повели, – це мій побратим. І я чула, як вони знущалися, ґвалтували, били. Ми – просто сиділи мовчки».

Дошкуляли полоненим навіть у дрібницях. Жінка каже, їм забороняли займатися спортом, навіть робити розминку.

«Якщо ти щось порушував, то примушували по кілька годин стояти під стінкою. Порівняно з Оленівкою та іншими таборами це ще був рай», – згадує Ольга.

Восени та під новий рік жінок, які були разом з нею, обміняли. Три довгі місяці Ольга прожила в палаті одна.

«Я казала собі: наступного місяця, наступного місяця»

«Це можна схибитися – ходити туди-сюди по кімнаті, у чотирьох стінах. Але я говорила собі: чим далі «ні», тим ближче «так», що не буває безвихідних ситуацій – просто потрібен час. Я щоразу собі казала: наступного місяця, наступного місяця», – описує вона свій психологічний підхід.

За словами Ольги, ФСБівці тисли на неї морально: «Казали, що я «кончена снайперка». У нас, у кухарів, є такий момент: від ополоників натирається палець. Мозоль – на тому місці, як буває у снайперів. Було багато питань: чому на пальці мозоль? Мені казали: твоїх всіх поміняли, а ти тут зігниєш. Був постійний психологічний тиск».

Один із обмінів «азовців», лютий 2024 року
Один із обмінів «азовців», лютий 2024 року

Вдома думали, що вона загинула. Родичі, які залишилися на окупованій території, розшукували Ольгу, але не змогли знайти. На зв’язок з ними вона вийшла лише, звільнившись з полону.

«Женевські конвенції» – це поняття з Марсу. Жодного разу не було Червоного Хреста, не давали зателефонувати родичам. Я була «на особливому рахунку» – як «азовка», – говорить жінка.

«Повір, через два дні в тебе буде все добре». Обмін

Поміняли Ольгу 9 квітня 2023 року. Перед цим вона підписала відмову від лікування в полоні, якого й так по суті їй не надавали. Зайшли в палату, наказали збиратися, посадили в автозак із зав’язаними очима.

Ми не вірили. Ми всі сиділи застиглі, боялися поворушитися

«Я зрозуміла, що буде обмін, бо конвоїри, які мене везли, сказали: «Повір, через два дні в тебе буде все добре». Погодували, дали покурити, один раз розв’язали очі, щоб я могла подихати», – каже жінка.

Літаком з Таганрога Ольгу разом з іншими полоненими доправили до Ростова, а потім – автобусом на підконтрольну владі України територію.

«Ми не вірили. Ми всі сиділи застиглі, боялися поворушитися. Там я побачила свою побратимку. Позивний – «Грація». Я її не зразу впізнала – від неї була одна тінь… Нас привезли на українську територію. Там ми помилися, переодяглися, нас швидко оглянули лікарі, поїли – і відвезли в один зі шпиталів», – говорить вона.

Українські військовополонені позують для фотографії після обміну, 10 квітня 2023 року
Українські військовополонені позують для фотографії після обміну, 10 квітня 2023 року

Життя після полону

Позаду в Ольги вже рік лікування й реабілітації. Після полону вона пережила шість операцій, зокрема дві – в Австрії, де її прийняла місцева родина.

Військова відновила документи й отримала разову компенсацію від держави. Зараз – вчиться кермувати машиною, адже вона постійно в переїздах, власного дому – немає.

Ольга після полону лікує зір в Австрії
Ольга після полону лікує зір в Австрії

Родичів жінці замінили друзі, вони стали їй за батьків. Зокрема, це родина з Австрії, де Ольга лікує зір.

«Крістіан з Мартіною турбуються про мене, як про доньку. Вони мені телефонують, вони хвилюються, вони дивляться – де в нас тут «прильоти». Три роки тому вони втратили сина – і вони прийняли мене як свою дитину», – ділиться жінка.

Чого навчила війна і полон

Пережите під час війни й полону, каже Ольга, навчило її цінувати кожен момент життя.

«Найголовніше – не втратити тепер цього відчуття. Прийшло розуміння, що ні за що матеріальне не можна триматися, бо це все можна втратити. А за людей триматися – треба. Вірите: у моєму житті мені зараз зустрічаються найкращі люди, щирі, відкриті... Та я боюся, що щось померло в мені: раніше я була великою дитиною, доброю, десь егоїстичною, любила життя в усіх його проявах. А зараз – я пуста», – каже вона.

Коли я чую: «Я не народжений для війни», я кажу: «А мене мама прямо в касці народила»

Ольга зізнається: зараз їй важко перебувати серед цивільних. Особливо дратують її чоловіки, які не хочуть служити.

«Коли я чую: «Я не народжений для війни», я кажу: «А мене мама прямо в касці народила», – каже вона.

Дуже складно спілкуватися і з родичами полонених: прокидається почуття провини.

Своє майбутнє жінка пов’язує з військом і з Україною. Хоче повернутися на «нуль». Якщо дозволить здоров’я, – в аеророзвідку.

«Хочу жити тільки в Україні. Я надто багато їй віддала. Буду в складі війська до останнього. Бо інакше – зрадити пам’ять тих, кого вже немає. Та військова спеціальність, яку я бачу для себе зараз, – оператор безпілотників, але я маю спробувати, аби знати, чи це моє, щоб потім не підвести побратимів», – каже Ольга.

«Звичайно, це багато зусиль – я два роки без фізичних навантажень, треба відновлюватися. Але я готова до цього. Я вже довела собі, на що я здатна і що я зможу пройти. Мене не вбило – значить, зробило сильнішою. Морально – я краща версія себе, краща, ніж була до вторгнення», – додає вона.

Читайте також: «Ти повертаєшся і розумієш, що за 2 роки світ змінився»: ветеран про нові професії для військових після фронту

І зазначає, що більше не відкладає життя на потім.

«Коли виходиш з полону, ти дозволяєш собі те, чого не дозволяв раніше. Синдром відкладеного життя зникає. Якщо мені захочеться витратити останні гроші на те, щоб купити поїсти вуличному псу, – я це зроблю», – зазначає вона.

Є і маленькі мрії, які вона вже втілює в життя: «Для себе… Я пройшла курси макіяжу, завжди мріяла про це. Дозволила собі якісь красиві речі, наприклад гарний шкіряний портфель з Австрії ручної роботи за 300 євро. Я зрозуміла, що заслуговую на найкраще. Окрім війни, в мені ще є життя. І все ж дивлюся в майбутнє, в мирне життя. Як я собі його бачу? Бачу себе щасливою: живу в Україні, подорожую різними країнами, працюю в інтернеті, маю родину, виховую дитину».

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС РЕАЛІЇ:

Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім'я не буде розкрите.

  • Зображення 16x9

    Донбас.Реалії

    Донбас.Реалії – проєкт для Донбасу та про Донбас по обидва боки лінії розмежування. З 2014 року ми створюємо та добуваємо унікальний контент – ексклюзиви з окупованих міст і лінії фронту, відео й фото, мультимедійні репортажі, розслідування, радіо та телепрограми. 

    У соцмережах:

    – Facebook

    – Telegram

    – Instagram

    – Twitter

    – Телепроєкт Донбас Реалії на YouTube

    – Радіо Донбас Реалії на YouTube

  • Зображення 16x9

    Юлія Рацибарська

    Журналістка-фрілансерка. Працюю кореспонденткою Радіо Свобода в Дніпрі з 2006 року. Народилась на Дніпропетровщині. Закінчила факультет систем і засобів масової комунікації Дніпровського національного університету – магістр журналістики. Писала для місцевих та загальноукраїнських газет і журналів, працювала новинкаркою та дикторкою на радіо, кореспонденткою та редакторкою сайту в інформагенції. Пишу, фотографую, надихаюсь історіями людей.

Форум

XS
SM
MD
LG