Надія Степула: Сто літ Ірині Вільде. Яке значення має її творчий спадок сьогодні? Чи існує потреба нового осмислення цього спадку? Як подолати «сто літ самотності» в культурі, якій віддане все життя?
Могила Ірини Вільде у Львові на
Личаківському цвинтарі.
Дарина Полотнюк, донька Д. Макогона, взяла собі псевдонім «Ірина Вільде» («Вільде» в перекладі з німецької означає «Дика»). Під цим псевдонімом її знає світ. Видатна українська письменниця внесена ЮНЕСКО до числа знаменитих людей 20-го століття і 2-го тисячоліття.
Ірина Вільде була не тільки одним із кращих прозаїків минулого століття, а й громадським і державним діячем: депутатом Верховної Ради УРСР, лауреатом премії імені Шевченка.
Задовго до того вона працювала вчителькою, також у журналі «Жіноча доля» в Коломиї, була спецкором газети «Правда України», багато літ очолювала Львівську організацію Спілки письменників.
Твори Ірини Вільде перекладені різними мовами світу: німецькою, угорською, чеською, польською, російською, румунською та іншими.
Ірині Вільде сповнюється сто літ. Це літа, переважна більшість яких - життя, позначене працею, успіхами, тривогами, плодами творчих зусиль, навіть освітлених променями слави і… з міткою самоти. Бо літа, котрі минули, відколи Ірина Вільде полишила світ людей і полинула у вирій, де спочивають душі, то літа самоти її душі, її не перевиданих творів, літа не остаточного, але забуття...
Тільки до 100-літнього ювілею письменниці її ім’я знову звучить. Хай і не так голосно, як пасувало б її імені.
Що означає цей ювілей для нинішнього українського суспільства, навряд чи в першу чергу перейнятого проблемами культури? Чому творчість Вільде, залишаючись популярною, не знаходить своїх популяризаторів? Чому досі немає музею її імені у Львові, де жила і працювала, де спочиває вічним сном? Чи буде такий музей? Де можна сьогодні придбати книги Ірини Вільде і про що нагадують головні з них? Про це почуємо далі.
Спершу слово має Іван Денисюк, професор Львівського національного університету, літературознавець.
Іван Денисюк: Я написав про неї статтю. Вона довго нею не цікавилася. Нарешті зацікавилася і подзвонила, запросила, аби я прийшов. “На коли?” “На середу”. “В котрій годині?” “О котрій хочете, бо я вже о четвертій ночі на ногах”. Я кажу: “Четверта година, то, може, зарано”. “Ну то коли?” Каже: “Об 11-ій”. “Добре, 11 година, то є така панська година”.
Я відшукав її віллу, прийшов завчасно, бо боявся спізнитися.
Заводить мене в кабінет. Він так скромно влаштований, неначе в студентському гуртожитку. Картини, квадратний стіл, завалений рукописами, на столі стоїть тарілка зі шпротами і пляшка вина.
Вона каже: “Все, що на столі, то для вас”. Я кажу: “Може, незручно вино пити з пляшки”. “Ой, вибачте, я забула”. Принесла горнятко, налила дуже повне.
Сіли і розмовляли про все. Трудно переказати ту всю розмову. Але я все чекав, коли ж мене вилає. Нарешті я кажу: “Щось пишете?” Вона спалахнула великим гнівом: “Як ви могли мене це запитати? А ви можете не писати, можете?” Я кажу, що ні.
Надія Степула: Професор Іван Денисюк зауважив, що навіть у радянські часи Ірині Вільде, попри цензуру, вдавалось у своїх творах вплітати національну ідею. Вона акцентувала увагу на тому, що основою є здорова українська родина, яка шанує свої традиції.
Роман «Повнолітні діти», як каже літературознавець, мали б вивчати у школі. Професор Рудницький означив цей твір як «із тремтіть жіночого серця», настільки тонко Ірина Вільде описали різні жіночі образи, національні стремління молодих людей, їхні інтимні переживання.
Професор Денисюк аналізує творчість Ірини Вільде.
Іван Денисюк: Критикували за “Повнолітні діти”, але там пройшла ота національна ідея. Може, тому, що вона стосувалася румунів.
В “Сестрах Річинських” є... Я нещодавно натрапив на такий абзац, де я дивуюся, як воно пройшло в той час. Там говориться про Голодомор на східній Україні, про терор, переслідування і так далі. Про це тоді майже ніхто не писав.
Але вона так дипломатично, що от такий правовірний комуніст Бронко хоче знати правду про Радянський Союз. Одні кажуть, що там дуже все процвітає: і школа, і техніка, і господарство, і всі дуже люблять партію, вождя. А інші тікають звідти, говорять, що там страхіття, голод, терор...
Воно якось пройшло. Може, тому що роман у чотирьох томах, там є дуже багато прорадянського, то, може, він пропустив.
Що ще у “Сестрах Річинських”? Це вона ж? по- суті? перша дала позитивний образ націоналіста і націоналістки. Одна з сестер Річинських закохана в такого націоналістичного українського діяча Маркіяна і бере з ним шлюб. Це теж належить до тих “нецензурних” сторінок, які вона зуміла якось надрукувати.
Вона наскрізь жіноча, вона справді знала дуже добре тремтіння жіночого серця. Вона створила прекрасні типи жінок. Але є й прекрасний чоловічий типаж. Але взагалі що її характеризує? Вона талановита. Це на цей час найбільш талановитий український прозаїк.
Надія Степула: Єдиним спадкоємцем творчості Ірини Вільде залишився її син Ярема Полотнюк, провідний сходознавець, відомий перекладач. Його дружина пані Наталія редагувала твори Вільде, і саме вона була поруч в останні хвилини життя письменниці.
Наталія та Ярема Полотнюки пригадують:
Ярема Полотнюк: Вона починала працювати десь біля шостої години ранку. Чи це було літо, чи це була зима. На дай Боже, щоби хтось її чимось тривожив. Вона собі розкидала по землі свої папери на килимі, писала від руки, а потім передруковувала все на машинці. Сама себе редагувала, а потім це видавала.
Мати завжди намагалася говорити правду. Писала два листи до Сталіна. З усіма реверансами, але ставила питання. Чому українська мова не дістає належного розвитку? Чому історія України подається дещо в фальшивому вигляді? Які з цього можуть бути висновки?
Але це все писала мати, не боялася, її в тому підтримувала її мама, моя бабуся Адольфіна Гнатівна Макогон.
Наталя Полотнюк: Вона казала, що «я пишу для розумного читача». Вона написала про те, якою має бути жінка.
Надія Степула: З нагоди 100-літнього ювілею Ірини Вільде у Львові та Києві заплановано провести урочисті вечори.
Львівська філія Національної Спілки письменників проводить конкурс імені письменниці. Відбудуться тематичні вечори в інших містах і містечках, організовані ентузіастами, ревними прихильниками творчості знаної землячки, на Буковині.
Чи оцінена Ірина Вільде сьогодні сучасниками? Чи знають її твори? Ось як вважає Ярема Полотнюк.
Ярема Полотнюк: Розумними сучасниками вона оцінена. Недавно перевидали в Дрогобичі її ранні повісті. Дуже гарно написана передмова! Там наша з дружиною післямова є, є словничок незрозумілих слів, там є прекрасне інтерв’ю з Рудницьким після одержання премії Товариства письменників-журналістів імені Франка.
У Києві видали “Сестри Річинські”, на мій погляд, з дуже доброю передмовою Павла Загребельного.
Надія Степула: До 100-літнього ювілею Ірини Вільде видавнича фірма «Відродження» видала повісті «Метелики на шпильках», «Б’є восьма», «Повнолітні діти».
Ірина Вільде померла 30 жовтня 1982 року. І цього року, окрім 100-ліття від її дня народження, виповниться 25 років від дня смерті. Народилася письменниця, як відомо, на Буковині, а похована в Галичині, у Львові, на Личаківському цвинтарі.
Як львів’ яни пошановують пам’ять видатної українки, котра принесла славу державі і з чиїм іменем асоціюється Львів? Які книжки Вільде були перевидані? Чому досі у Львові немає навіть музею її імені?
Колега, кореспондент Радіо Свобода Галина Терещук шукала відповіді на ці запитання.
Галина Терещук: Щороку 5 травня за життя Ірини Вільде до її будинку тягнулась вервиця людей з букетами квітів. І не лише львівські письменники, але приїжджали шанувальники її таланту звідусіль. На них чекав величезний накритий стіл, але усі всідались, де було місце, і розмовляли, щось собі смакуючи. Ірина Вільде любила гостей. Ні, радше вона просто любила людей.
Про те, які саме заходи мають відбутись до ювілею письменниці достеменно не знає навіть її син. Ба більше того, в обласному управлінні культури не знайшли часу, просто не мали бажання, зустрітись із єдиним спадкоємцем творчості Ірини Вільде Яремою Полотнюком.
Однак гроші на вшанування пам’яті видатної українки таки виділені з обласного бюджету. Конкретний план заходів обговорювали депутатська комісія Львівської обласної ради. Але, як виявилося, проведуть лише один творчий вечір 31 травня у театрі Марії Заньковецької. Звісно, туди потрапить обмежене коло людей, цієї ж таки влади.
Ірині Вільде пощастило - вона не писала у шухляду. Усе написане за життя видавалось, хоч дещо і було змінено.
Однак після смерті її ім’я почали дедалі рідше згадувати, а твори не перевидавались, - як письменниці-націоналістки.
Коли Україна стала самостійною, Ірині Вільде начепили новий ярлик, вже «радянської письменниці», і знову не видавали.
Сьогодні вже починають говорити саме про великий талант Вільде, про її величезну силу духу. На полицях книжкових крамниць Львова до 100-літнього ювілею з’явились нові видання її творів.
Цікаво, що рішення Уряду про створення музею Ірини Вільде вже давно підписане. Це мав би бути музей не лише видатної письменниці, як каже її син, але історія усієї української родини, якій більше 300 років. Історія українських інтелігентів Макогонів і Полотнюків, яких так нищили різні влади та війни, але дух і любов до України так і не змогли зруйнувати.
Однак про реальну можливість створити музей Вільде у стінах львівської влади навіть не говорять.
Надія Степула: Повісті Ірини Вільде («Метелики на шпильках», «Б''є восьма» і «Повнолітні діти») були свого часу не тільки примітним літературним явищем, а й своєрідним «маніфестом» нової жіночності. У цьому зв’язку актуальність книг Ірини Вільде безумовна.
Досить погортати розкішні видання, так звані жіночі журнали та й окремі книги, наповнені «солодкаво-настроєвою жіночістю», яка еволюціонувала з тих часів у «цинічно-чуттєву», де праведне з грішним перемішане. Бо тут, крім невинних косметичних порад, націлювання жіночих душ (особливо юних) на легке, бездумне життя, красиве, з яхтами і «каблучками» ціною добротної квартири десь на маргінесах… І то півбіди – хай би собі мріяли «недорослі» про сяйво нічних клубів та припарковані десь поряд «Майбахи», недоступні їм з причин відомих…
Але в тих «жіночих часописах» так багато бруду, що говорити про виховання за їх допомогою «ролі жінки в суспільстві» не доводиться. Там хіба що повно оголошень про особливі «послуги» з фото і телефонами красунь, які ці «послуги» надають…
Чи можуть книги Ірини Вільде, чи можуть взагалі книги сьогодні бути вихователями смаків та чуттів, бути художніми «підручниками» для душі ? Чи можуть сучасні численні авторки та автори книг про жінок сподіватися на те, що будуть мати відданих читачів роками, десятиліттями, сто літ?
Про це, дорогі слухачі, поговоримо іншим разом. Сьогодні ж із певністю можна говорити, принаймні, про те, що творчість Ірини Вільде залишається злободенною. Ми почули про це від професора Денисюка та інших учасників нинішнього випуску «Вимірів життя».
Письменниця Ірина Вільде підтримувала дружні стосунки з багатьма колегами «по перу», які жили не тільки у Львові, Чернівцях чи Києві, а й у світах далеких: з відомою вірменською поетесою Сільвією Капутікян, узбецькою письменницею Розією Озон, із письменниками російськими і єврейськими, зі сходознавцями, «іраністами», «арабістами», широким колом творчих особистостей, котрі, як і вона, згодом увійшли в історію культури своїх народів.
Ірина Вільде побувала в багатьох країнах світу, зокрема, у Японії, звідки привезла подарований їй однією з тамтешніх робітниць фартушок, який зберігала як дорогий подарунок.
Ірина Вільде любила людей. І люди любили її.
Свого часу на святкування 55-ліття письменниці ( у Львові тих часів це називалося «на прийняття») потрапили серед інших Дмитро Павличко, Іван Драч, Микола Вінграновський та інші, нині вже класики, тоді ще зовсім молоді. Кожен, хто мав щастя зустрітися особисто з Іриною Вільде бодай раз у житті, ніколи цього не забував, бо вона була і залишається незабутньою.
Могила Ірини Вільде у Львові на
Личаківському цвинтарі.Ірина Вільде була не тільки одним із кращих прозаїків минулого століття, а й громадським і державним діячем: депутатом Верховної Ради УРСР, лауреатом премії імені Шевченка.
Задовго до того вона працювала вчителькою, також у журналі «Жіноча доля» в Коломиї, була спецкором газети «Правда України», багато літ очолювала Львівську організацію Спілки письменників.
Твори Ірини Вільде перекладені різними мовами світу: німецькою, угорською, чеською, польською, російською, румунською та іншими.
Ірині Вільде сповнюється сто літ. Це літа, переважна більшість яких - життя, позначене працею, успіхами, тривогами, плодами творчих зусиль, навіть освітлених променями слави і… з міткою самоти. Бо літа, котрі минули, відколи Ірина Вільде полишила світ людей і полинула у вирій, де спочивають душі, то літа самоти її душі, її не перевиданих творів, літа не остаточного, але забуття...
Тільки до 100-літнього ювілею письменниці її ім’я знову звучить. Хай і не так голосно, як пасувало б її імені.
Що означає цей ювілей для нинішнього українського суспільства, навряд чи в першу чергу перейнятого проблемами культури? Чому творчість Вільде, залишаючись популярною, не знаходить своїх популяризаторів? Чому досі немає музею її імені у Львові, де жила і працювала, де спочиває вічним сном? Чи буде такий музей? Де можна сьогодні придбати книги Ірини Вільде і про що нагадують головні з них? Про це почуємо далі.
Спершу слово має Іван Денисюк, професор Львівського національного університету, літературознавець.
Іван Денисюк: Я написав про неї статтю. Вона довго нею не цікавилася. Нарешті зацікавилася і подзвонила, запросила, аби я прийшов. “На коли?” “На середу”. “В котрій годині?” “О котрій хочете, бо я вже о четвертій ночі на ногах”. Я кажу: “Четверта година, то, може, зарано”. “Ну то коли?” Каже: “Об 11-ій”. “Добре, 11 година, то є така панська година”.
Я відшукав її віллу, прийшов завчасно, бо боявся спізнитися.
Заводить мене в кабінет. Він так скромно влаштований, неначе в студентському гуртожитку. Картини, квадратний стіл, завалений рукописами, на столі стоїть тарілка зі шпротами і пляшка вина.
Вона каже: “Все, що на столі, то для вас”. Я кажу: “Може, незручно вино пити з пляшки”. “Ой, вибачте, я забула”. Принесла горнятко, налила дуже повне.
Сіли і розмовляли про все. Трудно переказати ту всю розмову. Але я все чекав, коли ж мене вилає. Нарешті я кажу: “Щось пишете?” Вона спалахнула великим гнівом: “Як ви могли мене це запитати? А ви можете не писати, можете?” Я кажу, що ні.
Надія Степула: Професор Іван Денисюк зауважив, що навіть у радянські часи Ірині Вільде, попри цензуру, вдавалось у своїх творах вплітати національну ідею. Вона акцентувала увагу на тому, що основою є здорова українська родина, яка шанує свої традиції.
Роман «Повнолітні діти», як каже літературознавець, мали б вивчати у школі. Професор Рудницький означив цей твір як «із тремтіть жіночого серця», настільки тонко Ірина Вільде описали різні жіночі образи, національні стремління молодих людей, їхні інтимні переживання.
Професор Денисюк аналізує творчість Ірини Вільде.
Іван Денисюк: Критикували за “Повнолітні діти”, але там пройшла ота національна ідея. Може, тому, що вона стосувалася румунів.
В “Сестрах Річинських” є... Я нещодавно натрапив на такий абзац, де я дивуюся, як воно пройшло в той час. Там говориться про Голодомор на східній Україні, про терор, переслідування і так далі. Про це тоді майже ніхто не писав.
Але вона так дипломатично, що от такий правовірний комуніст Бронко хоче знати правду про Радянський Союз. Одні кажуть, що там дуже все процвітає: і школа, і техніка, і господарство, і всі дуже люблять партію, вождя. А інші тікають звідти, говорять, що там страхіття, голод, терор...
Воно якось пройшло. Може, тому що роман у чотирьох томах, там є дуже багато прорадянського, то, може, він пропустив.
Що ще у “Сестрах Річинських”? Це вона ж? по- суті? перша дала позитивний образ націоналіста і націоналістки. Одна з сестер Річинських закохана в такого націоналістичного українського діяча Маркіяна і бере з ним шлюб. Це теж належить до тих “нецензурних” сторінок, які вона зуміла якось надрукувати.
Вона наскрізь жіноча, вона справді знала дуже добре тремтіння жіночого серця. Вона створила прекрасні типи жінок. Але є й прекрасний чоловічий типаж. Але взагалі що її характеризує? Вона талановита. Це на цей час найбільш талановитий український прозаїк.
Надія Степула: Єдиним спадкоємцем творчості Ірини Вільде залишився її син Ярема Полотнюк, провідний сходознавець, відомий перекладач. Його дружина пані Наталія редагувала твори Вільде, і саме вона була поруч в останні хвилини життя письменниці.
Наталія та Ярема Полотнюки пригадують:
Ярема Полотнюк: Вона починала працювати десь біля шостої години ранку. Чи це було літо, чи це була зима. На дай Боже, щоби хтось її чимось тривожив. Вона собі розкидала по землі свої папери на килимі, писала від руки, а потім передруковувала все на машинці. Сама себе редагувала, а потім це видавала.
Мати завжди намагалася говорити правду. Писала два листи до Сталіна. З усіма реверансами, але ставила питання. Чому українська мова не дістає належного розвитку? Чому історія України подається дещо в фальшивому вигляді? Які з цього можуть бути висновки?
Але це все писала мати, не боялася, її в тому підтримувала її мама, моя бабуся Адольфіна Гнатівна Макогон.
Наталя Полотнюк: Вона казала, що «я пишу для розумного читача». Вона написала про те, якою має бути жінка.
Надія Степула: З нагоди 100-літнього ювілею Ірини Вільде у Львові та Києві заплановано провести урочисті вечори.
Львівська філія Національної Спілки письменників проводить конкурс імені письменниці. Відбудуться тематичні вечори в інших містах і містечках, організовані ентузіастами, ревними прихильниками творчості знаної землячки, на Буковині.
Чи оцінена Ірина Вільде сьогодні сучасниками? Чи знають її твори? Ось як вважає Ярема Полотнюк.
Ярема Полотнюк: Розумними сучасниками вона оцінена. Недавно перевидали в Дрогобичі її ранні повісті. Дуже гарно написана передмова! Там наша з дружиною післямова є, є словничок незрозумілих слів, там є прекрасне інтерв’ю з Рудницьким після одержання премії Товариства письменників-журналістів імені Франка.
У Києві видали “Сестри Річинські”, на мій погляд, з дуже доброю передмовою Павла Загребельного.
Надія Степула: До 100-літнього ювілею Ірини Вільде видавнича фірма «Відродження» видала повісті «Метелики на шпильках», «Б’є восьма», «Повнолітні діти».
Ірина Вільде померла 30 жовтня 1982 року. І цього року, окрім 100-ліття від її дня народження, виповниться 25 років від дня смерті. Народилася письменниця, як відомо, на Буковині, а похована в Галичині, у Львові, на Личаківському цвинтарі.
Як львів’ яни пошановують пам’ять видатної українки, котра принесла славу державі і з чиїм іменем асоціюється Львів? Які книжки Вільде були перевидані? Чому досі у Львові немає навіть музею її імені?
Колега, кореспондент Радіо Свобода Галина Терещук шукала відповіді на ці запитання.
Галина Терещук: Щороку 5 травня за життя Ірини Вільде до її будинку тягнулась вервиця людей з букетами квітів. І не лише львівські письменники, але приїжджали шанувальники її таланту звідусіль. На них чекав величезний накритий стіл, але усі всідались, де було місце, і розмовляли, щось собі смакуючи. Ірина Вільде любила гостей. Ні, радше вона просто любила людей.
Про те, які саме заходи мають відбутись до ювілею письменниці достеменно не знає навіть її син. Ба більше того, в обласному управлінні культури не знайшли часу, просто не мали бажання, зустрітись із єдиним спадкоємцем творчості Ірини Вільде Яремою Полотнюком.
Однак гроші на вшанування пам’яті видатної українки таки виділені з обласного бюджету. Конкретний план заходів обговорювали депутатська комісія Львівської обласної ради. Але, як виявилося, проведуть лише один творчий вечір 31 травня у театрі Марії Заньковецької. Звісно, туди потрапить обмежене коло людей, цієї ж таки влади.
Ірині Вільде пощастило - вона не писала у шухляду. Усе написане за життя видавалось, хоч дещо і було змінено.
Однак після смерті її ім’я почали дедалі рідше згадувати, а твори не перевидавались, - як письменниці-націоналістки.
Коли Україна стала самостійною, Ірині Вільде начепили новий ярлик, вже «радянської письменниці», і знову не видавали.
Сьогодні вже починають говорити саме про великий талант Вільде, про її величезну силу духу. На полицях книжкових крамниць Львова до 100-літнього ювілею з’явились нові видання її творів.
Цікаво, що рішення Уряду про створення музею Ірини Вільде вже давно підписане. Це мав би бути музей не лише видатної письменниці, як каже її син, але історія усієї української родини, якій більше 300 років. Історія українських інтелігентів Макогонів і Полотнюків, яких так нищили різні влади та війни, але дух і любов до України так і не змогли зруйнувати.
Однак про реальну можливість створити музей Вільде у стінах львівської влади навіть не говорять.
Надія Степула: Повісті Ірини Вільде («Метелики на шпильках», «Б''є восьма» і «Повнолітні діти») були свого часу не тільки примітним літературним явищем, а й своєрідним «маніфестом» нової жіночності. У цьому зв’язку актуальність книг Ірини Вільде безумовна.
Досить погортати розкішні видання, так звані жіночі журнали та й окремі книги, наповнені «солодкаво-настроєвою жіночістю», яка еволюціонувала з тих часів у «цинічно-чуттєву», де праведне з грішним перемішане. Бо тут, крім невинних косметичних порад, націлювання жіночих душ (особливо юних) на легке, бездумне життя, красиве, з яхтами і «каблучками» ціною добротної квартири десь на маргінесах… І то півбіди – хай би собі мріяли «недорослі» про сяйво нічних клубів та припарковані десь поряд «Майбахи», недоступні їм з причин відомих…
Але в тих «жіночих часописах» так багато бруду, що говорити про виховання за їх допомогою «ролі жінки в суспільстві» не доводиться. Там хіба що повно оголошень про особливі «послуги» з фото і телефонами красунь, які ці «послуги» надають…
Чи можуть книги Ірини Вільде, чи можуть взагалі книги сьогодні бути вихователями смаків та чуттів, бути художніми «підручниками» для душі ? Чи можуть сучасні численні авторки та автори книг про жінок сподіватися на те, що будуть мати відданих читачів роками, десятиліттями, сто літ?
Про це, дорогі слухачі, поговоримо іншим разом. Сьогодні ж із певністю можна говорити, принаймні, про те, що творчість Ірини Вільде залишається злободенною. Ми почули про це від професора Денисюка та інших учасників нинішнього випуску «Вимірів життя».
Письменниця Ірина Вільде підтримувала дружні стосунки з багатьма колегами «по перу», які жили не тільки у Львові, Чернівцях чи Києві, а й у світах далеких: з відомою вірменською поетесою Сільвією Капутікян, узбецькою письменницею Розією Озон, із письменниками російськими і єврейськими, зі сходознавцями, «іраністами», «арабістами», широким колом творчих особистостей, котрі, як і вона, згодом увійшли в історію культури своїх народів.
Ірина Вільде побувала в багатьох країнах світу, зокрема, у Японії, звідки привезла подарований їй однією з тамтешніх робітниць фартушок, який зберігала як дорогий подарунок.
Ірина Вільде любила людей. І люди любили її.
Свого часу на святкування 55-ліття письменниці ( у Львові тих часів це називалося «на прийняття») потрапили серед інших Дмитро Павличко, Іван Драч, Микола Вінграновський та інші, нині вже класики, тоді ще зовсім молоді. Кожен, хто мав щастя зустрітися особисто з Іриною Вільде бодай раз у житті, ніколи цього не забував, бо вона була і залишається незабутньою.
