За радянських часів тему трагедії в Бабиному Яру намагались якщо не стерти з людської пам’яті, то принаймні замовчати. Особливо ж уникали будь-яких згадок про трагедію єврейського народу — на саме слово «євреї» існувало неписане табу.
Тим, хто приходив на місце розстрілів ушанувати пам’ять жертв, загрожували виклики в КДБ, неприємності на роботі, а то й арешти. Попри це знаходились такі, що не зважали на цю небезпеку.
Це були дисиденти — і українські, і єврейські, каже журналіст, дослідник дисидентського руху Вахтанг Кіпіані. І саме на прикладі Бабиного Яру можна було говорити про те, що ця співпраця існувала, вважає він: «Хрестоматійним став приклад 29 вересня 1966 року, коли у Бабиному Яру відбувся великий несанкціонований мітинг. На ньому виступив Іван Дзюба, був присутній і Віктор Некрасов. Поклали сотні вінків до місця розстрілів, але не тільки від євреїв, а й вінки з написом українською мовою».
Потерпіли не тільки дисиденти
Рафаїл Нахманович, який працював тоді режисером на студії хронікально-документальних фільмів, зміг відзняти цей мітинг на камеру. Плівка, щоправда, згодом безслідно зникла.
Ось як він розповідає про події сорокарічної давнини: «Ми знімали якусь картину і тому мали апаратуру, камеру й машину. Я вирішив: поїдемо туди й познімаємо. Оператором був Тімлін. Він побіг у натовп і став знімати. У цей час до мене підбіг тімлінський асистент і каже: „Там питають, хто головний“. Я пішов до тих, які питали. Це були два дуже статечні молоді чоловіки у штатському вбранні. Вони спитали: „Що ви знімаєте?“ Я сказав: „Знімаємо людей на Бабиному Яру! Припинити зйомку?“ — „Ні, знімайте“. А за тиждень відбулося засідання Держкіно, на якому вкотили по суворій догані з попередженням нам із Тімліним та директорові студії — „за створення на студії атмосфери безвідповідальності“ й таке інше».
Заборонена тема
Чому мирне вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру спричиняло тиск і навіть репресії з боку радянської влади? Історик Юрій Шаповал вважає, що причина не лише в державному антисемітизмі Радянського Союзу.
Іще закритішою робила цю тему тісно пов’язана з нею куренівська катастрофа 1961 року, коли кілька сотень людей загинули у селевих потоках. Це сталося знову ж таки через бажання влади знищити згадку про Бабин Яр: значну частину урочища закидали будівельним сміттям і залили водою.
Крім того, у замовчуванні Бабиного Яру відігравали роль і певні зовнішньополітичні обставини, вважає Юрій Шаповал: «У Радянському Союзі було здійснено політику такого латентного антисемітизму, юдофобії. Особливо ці речі посилилися після Гельсінкської наради, коли було підписано цей „третій кошик“ — гуманітарні права і так далі. Тоді в Радянському Союзі виникла величезна кількість так званих „відмовників“, тобто людей, яким не дозволяли виїздити за кордон. І аргумент Бабиного Яру міг бути використаний у цьому контексті, тому режим не вважав за потрібне якимось чином реагувати. Але перший пам’ятник і відтак можливість збиратися біля цього пам’ятника все-таки було зроблено ще за тих часів. І це був такий вимушений, але дуже важливий крок того режиму на відзначення цієї трагічної дати».
Належно вшанувати пам’ять
Говорячи про пам’ятник, Юрій Шаповал має на увазі монумент, що був відкритий у Бабиному Яру 1976 року. Цьому передували численні погодження, вагання, призупинення вже початих робіт…
Постанову «Про створення пам’ятника у Бабиному Яру загиблим радянським громадянам» Кабмін і ЦК компартії України видали ще 1945 року. Під документом стояли підписи Коротченка та Хрущова. Оголосили навіть закритий конкурс проектів, але жодного проекту як основи майбутнього пам’ятника не ухвалили.
Лише через багато років, вибравши найменш трагічний проект, відкрили пам’ятник із написом російською та українською мовами (напис на ідиш додали лише наприкінці 1980-х): «Тут у 1941–43 роках німецько-фашистськими загарбниками було розстріляно понад сто тисяч громадян міста Києва та військовополонених».
Та попри те, що від 1976-го вже було куди класти квіти для вшанування жертв, сміливців, що зважувалися на це, дедалі меншало. КДБ знову «закрутив гайки», і людей, що в річницю трагедії прямували до Бабиного Яру, знімали з потягів, штрафували, саджали на 15 діб адміністративного арешту за сфальсифікованими звинуваченнями.
Невдовзі поряд з місцем трагедії постала величезна телевежа.
І лише за незалежної України на місці розстрілів поставили пам’ятник у вигляді менори — ритуального єврейського семисвічника, який запалюють у дні радості або скорботи.
Але й за наших днів залишається чимало питань і суперечок щодо належного вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру.
