Під час акцій до Дня Волі у столиці Білорусі Мінську затримували не лише учасників мітингу, а й журналістів та простих перехожих. За повідомленням Білоруської асоціації журналістів, до відділків минулими вихідними потрапили щонайменше 25 медійників. Відпустили не всіх: так, журналіста польського телеканалу «Бєлсат» Олександра Борозенка засудили на 15 діб арешту. Шість годин у відділку провів британський журналіст Філіп Ворвік. Він зазнав побоїв, а білоруські правоохоронці весь цей час відмовлялися повідомити про нього у британське посольство. Українська редакція Радіо Свобода розпитала Філіпа Ворвіка більше про це затримання та поїздку до Білорусі.
– Я не очікував, що буду затриманий. Я лише прийшов на площу, було багато людей – хтось вигукував гасла, хтось розмахував прапорами. Це була різна публіка: пенсіонери, хіпстери, молодь, чоловіки, жінки. ОМОН затримував усіх, люди почали панікувати. Це було дуже добре організовано.
Поруч були двоє місцевих журналістів чи операторів – вони сказали мені сховатися за них
Коли група ОМОНівців підійшла до мене вперше, я почав кричати англійською, що я турист, я іноземець, і в якийсь момент це спрацювало: один ОМОНівець почув, що я говорю іншою мовою, він відпустив мене, і тоді відпустили всі інші. Поруч були двоє місцевих журналістів чи операторів – вони сказали мені сховатися за них. І через 20-30 секунд почалась друга хвиля. Вони «загребли» площу, схопили мене. Я тоді сказав те саме – що я турист – але ці люди нічого не чули.
– Вони взагалі не слухали, що Ви кажете?
– Ні, це було, як на автопілоті. Вони схопили мене і кинули до автозаку, кинули так, як м’ячик кидають псу, щоб він ловив.
– Чому Ви кричали, що Ви турист, а не журналіст?
– Тому що я не приїхав висвітлювати протест, я приїхав відвідати місто, тому що Лукашенко запропонував громадянам ЄС 5-денний в’їзд без віз. Я ніколи до цього не був у Білорусі, це була моя перша поїздка. Я не був акредитований і був там як турист.
– Що у поведінці правоохоронців Вас найбільше шокувало чи було незвичним?
Я би відмітив фізичний аспект – брутальність, з якою мене закинули до цієї маленької клітки в автозаку, потім закинули ще одного чоловіка прямо зверху на мене
– Я ніколи не був у подібній ситуації і не планував бути затриманим, тому в мене не було плану «В» – як реагувати. Я діяв інстинктивно. Я б відзначив фізичний аспект – брутальність, з якою мене закинули до цієї маленької клітки в автозаку, потім туди закинули ще одного чоловіка – його кинули прямо зверху на мене. Але оскільки у мене не було досі такого досвіду, я досі це перетравлюю.
– Як ОМОН поводився з Вами: як з британським громадянином чи як з громадянами Білорусі – чи була якась різниця?
– Якщо чесно, я не мав багато контактів із білоруськими громадянами. Один випадок, про який я казав, – це коли ті двоє чоловіків на площі намагалися допомогти мені, сховати мене. Коли мене вже доставили у поліцейську дільницю, пізніше я отримав інформацію, що є жінка, яка є свідком того, як мене побили. І вона сказала про це поліції – російською чи білоруською мовою – щоб мене відпустили, оскільки я іноземець.
Я спробував обернутися, щоб побачити поліцейського – тоді він взяв рукою мене за шию, притиснув мою голову до стіни, вдарив по ногах, і я упав
І ще момент. Коли мене поставили обличчям до стіни, руки – на стіні, ноги на ширині плечей, я спробував обернутися, щоб побачити поліцейського позаду мене – тоді він взяв рукою мене за шию, притиснув мою голову до стіни, вдарив по ногах, і я упав.
Тоді молодий хлопець із затриманих, який теж стояв біля стіни, прошепотів мені – поводься тихо, виконуй їхні команди, і коли тебе звільнять, ти розповіси світу, що відбувається тут, у Білорусі. Це був найкращий спосіб, яким він міг мені допомогти. Слухатися, звільнитися і розповісти, що я бачив.
– Який мотив таких дій, на Ваш погляд, – Ви сприймаєте цю ситуацію як демонстрацію неповаги до прав людини в принципі чи демонстрацію неповаги до іноземців?
– Є багато причин. Залежить від того, чи говорити про білоруську владу, чи про командирів ОМОНу, чи про білоруських поліцейських. Я опинився не в тому місці не в той час, тому що я був далекий від демонстрацій. Вони виконували свою роботу. Можливо, іноді місцеві вдають із себе іноземців, і ОМОНівці саме так подумали?
– Яке було Ваше головне запитання про Білорусь, коли Ви збиралися в цю країну?
– З того, що я чув про Білорусь,– мені казали, що вулиці чисті. Що там є залишки сталінської і радянської архітектури.
Україна зробила крок вперед, чималий успіх після 2014 року в політичному і економічному плані
Україна зробила крок уперед, чималий успіх після 2014 року в політичному і економічному плані. Щодо Білорусі, то аспект, який змінився, стосується спрощення візитів для іноземців – це те, що здалось мені цікавим. Тому що у Росії, приміром, цей процес більш забюрократизований. А в Мінськ ти можеш прилетіти, подивитися 5 днів і полетіти, і не потрібно подаватися на візу. Я зробив фото радянських мозаїк, ГУМу, який досі навіває враження радянських часів... Для мене це була як подорож у часі назад.
– Ви згадали, як люди намагалися вам допомогти в різних ситуаціях. Як Ви відчуваєте, громадяни Білорусі – європейці?
– Мені б хотілося мати більше спілкування з ними, у мене було тільки 24 години до того, як усе це сталося. Але коли я гуляв вулицями, я помітив: якщо ми говоримо про молодь – вони модні. Вони носять той же одяг, який ви можете побачити на Заході – у Німеччині, Франції, Великій Британії. Якщо ви візьмете білоруського тінейджера і перенесете його до Німеччини, він небагато чим відрізнятиметься.
– А чи були у поліцейській дільниці, де Вас затримали, поміж поліцейськими люди, з якими склалось спілкування, які намагалися допомогти?
Ніхто там не говорив англійською
– Ніхто там не говорив англійською. Тому в один момент поліцейський набрав номер телефону, і я почув англійську, мені надали перекладача, і все подальше спілкування відбувалося через нього.
Коли я попросив їх назвати їхні імена, один сказав, що він Іван Іванович, старший лейтенант, а інший, його командир, – що він Олександр Олександрович
Що я досі відчуваю – це брак підзвітності і відповідальності в роботі поліції. Я просив поліцейських сконтактувати з британським посольством. Я просив про це всі шість годин. Вони казали, що намагаються зв’язатися – не знаю, чи це була правда – потім мені сказали, що посольство зачинене на вихідні. У мене зняли відбитки пальців. Це процедура, яку роблять, коли ти вчинив злочин, коли ти заарештований. Коли я питав, чи це не дивно, навіщо вони це роблять – вони казали, що роблять це для моєї безпеки. Коли я попросив їх назвати їхні імена, один сказав, що він Іван Іванович, старший лейтенант, а інший, його командир, – що він Олександр Олександрович. А коли я спитав, у якій я дільниці – вони сказали, що це поліцейська дільниця №36. Потім я дізнався, що немає у Мінську дільниці 36, це фейк. Можливо, хтось хотів мене знайти? Ти навіть не знаєш опорні точки, якщо тебе затримали в Білорусі.
– Як Вас звільнили?
Я зрозумів, що коли ОМОН затримує людей, вони не фіксують, кого і де вони затримали. Вас всіх скидають в один мішок – ви всі «учасники протесту»
– Минуло 6 годин. Всі поліцейські були у гарному настрої. Було написано два протоколи, як вони їх назвали (але я не давав ніяких свідчень!). Я попросив перекласти один із протоколів, де мене звинувачували в участі в демонстрації. Але це смішно, тому що я не брав участі у демонстрації. Я зрозумів, що коли ОМОН затримує людей, вони не фіксують, кого і де вони затримали. І коли людина з’являється у поліцейській дільниці, поліція не має і гадки, що ти зробив. Вас усіх скидають в один мішок – ви всі «учасники протесту»... І от в останню годину службовець ОМОНу (у нього була лише чорна форма і шеврон ОМОНу, ані імені, ані звання) почав щось з’ясовувати у поліцейської, і моє ім’я було згадане кілька разів у цій розмові. Після того, як вона закінчила друкувати цей «документ» (його копію мені не дали, мені не дали взагалі нічого), всі були задоволені кінцем робочого дня, переодягнулися в цивільний одяг, і потім жінка-поліцейська, чоловік, якого я не ідентифікував і перекладач підвезли мене в мій хостел на цивільній машині.
– Який Ваш особистий висновок з того, що відбулось? Ви сказали, що це Ваш перший досвід затримання.
– Вперше в Білорусі, вперше в Мінську і вперше, коли я був затриманий.
– Як Ви почуваєтесь після цього?
Те, що сталося зі мною – це ж стається зі звичайними білорусами. Права людини там порушуються. Поза сумнівом
– Це ж сталося кілька днів тому, я досі переварюю це... Хочу подякувати всім своїм друзям і колегам по всьому світу за підтримку. Чи я хочу ще відвідати Мінськ? Це питання, яке я залишу відкритим. Але що безсумнівно: те, що сталося зі мною – це ж стається зі звичайними білорусами. Я не можу сказати, чи це стається лише, коли відбуваються протести, чи з якихось інших причин. Але я потрапив у ту саму машину, в яку білоруси потрапляють щодня. Звісно, це неприємно. Можливо, Білорусь не стоїть на світовому порядку денному як пріоритет, але я можу сказати, що права людини там порушуються. Поза сумнівом.
Я отримав імейл від жінки, яка була свідком мого побиття і кричала до поліцейських, щоб вони це припинили, бо я іноземець
Приїхавши зараз в Україну, я отримую твіти, люди з Білорусі контактують зі мною – це люди, яким соромно за уряд, які дуже вибачаються за те, що сталося зі мною. І найбільше вони сподіваються, що я донесу до багатьох інстанцій меседж про те, що ситуація, яка зараз у Білорусі, потребує більше уваги ЄС. Я отримав імейл від жінки, яка стояла тоді, у відділку, поруч зі мною, вона була свідком мого побиття і кричала до поліцейських, щоб вони це припинили, бо я іноземець. Молоді білоруси використовують сучасні технології, щоб донести, що у них відбувається.
