(Рубрика «Точка зору»)
Юлія Сорока
Розпочинаючи в курсі соціології культури розмову про символ, я звертаю увагу студентів на дві його функції. З одного боку, символ (і мова як сукупність символів, точніше – символічна система) є засобом комунікації, пізнання, практичної діяльності. Називаючи речі, людей, явища дійсності за допомогою слів певної мови, люди існують, виробляють, споживають, розважаються, навчаються та розвиваються. З іншого боку, символ є засобом самоідентифікації спільноти, позначення її власних кордонів. Так, уніформа та професійна мова допомагають, наприклад, лікарям та пожежникам виконувати свою справу, а футбольній команді – розрізняти себе з супротивниками на шляху до перемоги.
Українська мова також реалізує обидві ці функції – комунікативну та символічну. Вона є засобом комунікації між людьми та співіснує поруч з іншими національними мовами. З іншого боку, разом з державним гербом, гімном, прапором українська мова символізує державу та репрезентує її в інформаційному просторі. Цей статус української мови закріплений в Конституції України (Стаття 10) та низці існуючих законів щодо мовної політики. Зареєстровані зараз у Верховній Раді проекти закону можна розглядати як посилення державної підтримки української мови й забезпечення її конституційного статусу.(Далі, говорячи про проекти закону, буду мати на увазі проект 5670).
В контексті зовнішньої загрози цілком виправдано
В умовах війни, як свідчить історичний досвід, символічна функція державної мови стає більш помітною і значущою. Не тільки територія, населення, матеріальні цінності є об’єктом привласнення, знищення та приниження: ними стають будь-які символи держави. Невипадково, що приниження української мови, різноманітні форми невизнання її статусу як самостійної мови стали останнім часом одним з напрямків інформаційної війни Росії проти України. Тому в проекті закону й висуваються пропозиції щодо запровадження кримінальної відповідальності за публічне приниження чи зневажання української мови.
Тобто, в контексті зовнішньої загрози ухвалення закону про мову зараз цілком виправдано. Натомість «внутрішні» наслідки його введення потребують уваги.
Шанси на керівну посаду
Фактично, пропоновані норми закріплюють мовну компетентність як критерій соціального поділу, ще один аспект соціальної нерівності. І хоча в цілому в країні рівень володіння українською мовою доволі високий (близько 75% опитаних в 2013 році визнали, що можуть вільно говорити, читати та писати українською мовою, він не є однаковим в різних регіонах (від 98% на Заході до 50% на сході та в залежності від віку респондентів. За вимогами проекту закону, мовна компетентність має стати обов’язковою складовою ділових та професійних компетентностей на державній службі, в армії, освіті, науці, юриспруденції, медицині. Такі зміни в уявленнях людей потребують часу (проект закону відводить для цього 2 роки), доступу до ефективного навчання та інших сприятливих умов, які також нерівномірно розподілені в суспільстві.
До речі про навчання: в проекті йдеться про зобов’язання держави щодо забезпечення для громадян можливості оволодіння мовою. Але мовні компетенції формуються не тільки і не стільки у навчанні, скільки нерефлексивно в дитинстві разом із формуванням уявлення про себе та навколишній світ. Тому мовне середовище первинної соціалізації великою мірою буде визначати тепер шанси людини зайняти, наприклад, керівну посаду в підприємстві державної або комунальної форми власності. Але якщо людина навчалася в школі в Донецькій області у 1980-х роках, коли за заявою батьків можна було звільнитися від вивчення української мови, складання іспиту на рівень володіння державною мовою буде потребувати додаткового навчання вже за власний рахунок.
Дія закону, згідно з проектом, не поширюється на «сферу приватного спілкування та виконання релігійних обрядів» (Стаття 2, пункт 2). Таким чином автори підкреслюють, що не намагаються втручатися у мовну поведінку як суто приватну сферу, сімейне та дружнє спілкування. Напроти, «мовою публічних заходів в Україні є державна мова» (Стаття 25, пункт 1), і вірогідно тут мова йде про масові заходи, як то мітинги, марші тощо. А якою мовою громадяни мають проводити, наприклад, збори мешканців будинку, засідання гуртка з вишивки чи, наприклад, екскурсію містом? Яке місце ці заходи займають на вісі «приватне – публічне» і чи підпадають під дію закону? Складність відповідей на такі питання може стати підґрунтям для спекуляцій, які не на користь ані державі, ані українській мові.
Політизація мовного питання
Інша небезпека пов’язана з політизацією мовного питання протягом обговорення проектів закону, у дискусіях в медіа та безпосередньо на засіданнях Верховної Ради. Тут нерозбірлива в засобах політична риторика навіть прихильників закону (не кажучи вже про його супротивників) здатна зруйнувати й власні напрацювання. Наприклад, кажуть (або пишуть у блогах), що за допомогою закону «навчать любити українську мову». Не буду зупинятися на аналізі метафори примусу до інтимних стосунків та її емоційному ефекті. Хочу наголосити: такий вислів суперечить запропонованому закону, його принципам та нормам, зокрема – невтручанню в приватне. Іншим популярним засобом політизації мовного закону є поєднання україномовності та патріотизму, ніби діяльність заради національних інтересів України не можлива за допомогою інших мов. Події останніх років переконали нас, що діяльність в ім’я України, як то волонтерство чи допомога біженцям, з’єднує людей без огляду на те, якою мовою вони спілкуються.
Певну небезпеку несе й поняття «українізація». Може здаватися, що «українізація» – це коли українське стає сильнішим, ширшим та міцнішим. Але у зверненні до населення певних частин країни це перетворює людей на об’єкти. Вони не сприймаються як повноправні учасники взаємодії, партнери у спільній праці. Хоча вони вже є українцями, українськими громадянами, платниками податків, до речі. Думаю, очевидно, що така ситуація не сприяє взаємній повазі та консолідації в ім’я збереження та розвитку України. Хоча саме такі цілі покладалися авторами в основу обговорюваних законопроектів.
І на завершення. Мовне питання в незалежній Україні – це стопроцентний засіб активізувати загал, причому як політично активну аудиторію, так і решту. І мене не полишає думка, що таким чином наша увага відводиться від інших подій. Ще у вівторок моя френдстрічка у ФБ голосила про Авдіївку, а сьогодні (п’ятниця) вся вона про мовний закон.
Юлія Сорока – доктор соціологічних наук, професор кафедри соціології Харківського національного університету імені Василя Каразіна
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
Українська мова і захисники «русского мира»
Закон про державну мову: прийняти реальність
Український закон і мова киримли
Три законопроекти про мову. Вибір кращого
Мовні законопроекти. Привид «насильницької українізації» у дискусіях
Україна і державна мова. У Верховній Раді аж три законопроекти
