Львів – Два роки тому, 21 січня 2015 року, три українські десантники, «кіборги» і герої – Олександр Машонкін, Любомир Гринюх і Тарас Колодій, захищаючи Донецький аеропорт, потрапили в полон бойовиків угруповання «ДНР». Олександр провів у полоні 197 днів, Любомир – 211, Тарас – 697 днів. Вони підтримували один одного під час служби, їхня дружба стала ще сильнішою у полоні, і нині, вже вдома, вони не забувають один про одного і про своїх побратимів по всій Україні.
Три побратими з Львівщини та Львова ці різдвяні свята вперше зустріли разом вдома. Про себе Любомир Гринюх, Тарас Колодій і Олександр Машонкін говорять дуже лаконічно.
«Одружений, двоє дітей. Був мобілізований 14 серпня 2014 року, в аеропорт потрапив на саму Святу вечерю – 6 січня 2015», – говорить Любомир.
«Мене багато впізнають зараз. У метро у Києві, коли їхав до Президента, то люди махали. Але щоби я себе вважав публічною особою, то ні. Знав, що мене чекають мама, брати і був позитивно налаштований», – розповідає Тарас.
«Звільнився півтора року тому. Аеропорт – це страшно, не знав, що чекає за хвилину, але зробив те, що ми стали рідними людьми, знаємо, що хто думає, стараємось підтримати один одного. Бої, запеклі бої, полон нас поєднав ще більше, хто більше відсидів, хто менше. Найбільше Тарасові співчуваю. Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими», – каже Олександр.
Олександр Машонкін був мобілізований у листопаді 2014 року, служив у 80-ій аеромобільній бригаді. 6 січня потрапив у Донецький аеропорт. Під час бою його накрило бетонною плитою. Він вже попрощався з життям і рідними. У нього були поламані ребра.
«Потім полон. 197 днів. Любомир Гринюх, Тарас Колодій нас брали разом у полон і ми там перебували. Все залежить від психологічного-морального стану. Стараємось Тараса підтримати, щоб не падав духом, не увійшов у ступор», – зазначив Олександр Машонкін.
Коли стався вибух фугасу під новим терміналом, Любомиру Гринюху чудом пощастило не потрапити під завали бетонних плит, які стали для бійців могилою. Пораненим він потрапив у полон до угруповання бойовиків «ДНР», як і Олександр, 21 січня. Особливо жорстоко з трьома українськими військовополоненими поводились у підвалі приміщення, де перебував підрозділ командира бойовиків «Мотороли». Упродовж дев’яти годин бійців били, погрожували, застосовували тортури. Потім їх перевезли у підвали будівлі колишнього управління СБУ у Донецьку. Щодня водили на роботу.
«Згадую такий приклад: коли повернувся додому, приїхав до батьків і мама мені згадує: а що, ти мені дзвонив і казав, де поховати. Я навіть вже і не пам’ятав. Не забуду ніколи, перед другим вибухом готувались із Андрієм Сєвєром на нічний вихід із аеропорту, щоб наші машини могли дальше доїжджати. Андрій дозволив відпочити. Тут хлопці, Саша, Тарас, всі хлопці разом зібрались, ніколи не збиралась, розпалили сухий спирт, закип’ятили воду, командир взводу Борис Байненков приніс каву і каже: «Любчик, не переживай, я звідси поїду останній. Коли вже були у полоні, розгрібали завали і його тіло знайшли останнім… Ніколи цього не забуду», – ділиться спогадами Любомир Гринюх.
Розчищення завалів Донецького аеропорту для українських полонених було найважчим моральним випробуванням. Олександр, Любомир вийшли з полону півтора року тому. Позаду подолані бюрократичні перепони, пройшли лікування і реабілітацію, повернулись до мирного життя, стараються давати лад своїм спогадам. Тарас Колодій лише місяць, як на волі. Він зараз на лікуванні у госпіталі, і побратими є великою підтримкою, як і рідні. Брат Тараса також пройшов АТО.
Залишився живим, бо ще не все зробив у житті
Радіо Свобода поцікавилось у військовослужбовців-героїв, на які запитання щодо пережитих подій у Донецькому аеропорту, полоні, на службі, вони донині шукають відповіді?
«Чому залишився живим, тому що не мав би жити? Відповідь знайшов, що на все воля Божа, я ще не все тут зробив у житті», – каже Олександр.
«Чому так сталось? Всі все розуміли і ми від самого початку перебування в аеропорту чули, що знизу йде мінування, доповідали, на що чули відповідь, що це неможливо. Коли були в полоні, нас водили цими місцями. На тому місці, де ми тримали оборону, під нами було таке саме місце, ще один поверх, повноцінний, який був не наш. А коли під вами знаходиться ворог, нічого не може зробити, простіший варіант – підірвати. Друге питання: дев’ять днів по нас працював танк, наша артилерія і мінометка не могли потрапити, хоча координати давались чітко. Мабуть, вже ніхто на ці питання не відповість», – зауважив Любомир.
Героїзм українських бійців у Донецькому аеропорту став прикладом для усіх українських військовослужбовців, які захищали державу від ворога. І ця жертовність, вірять бійці, не марна. 20 січня вони у Києві візьмуть участь у вшануванні річниці боїв у Донецькому аеропорту. Відвідають могилу на Київщині командира взводу Бориса Байненкова. 6 січня 2015 року він потрапив в аеропорт, 20 січня з ним перервався зв’язок родини. Його тіло останнім витягли з-під завалів зруйнованого терміналу летовища українські бійці під час полону. Також захисники аеропорту поїдуть вклонитись на могили інших своїх побратимів, зокрема на Тернопільщині. Пережите в Донецькому аеропорту, у полоні навчило «кіборгів» шанувати один одного і пам’ятати про своїх загиблих побратимів.
