Антуан Блуа, Брюс Паннір, Карл Шрек
Узбецький президент Іслам Карімов помер у віці 78 років. Понад 20 років він був найвпливовішою політичною фігурою в своїй країні. Радіо Свобода зібрало інформацію про життя і спадщину людини, якої боялася майже вся Середня Азія.
Державне телебачення Узбекистану в п'ятницю увечері оголосило про смерть президента Іслама Карімова. Згідно з цим офіційним повідомленням, він помер 2 вересня о 20:25 за місцевим часом. А поховають його в суботу, 3 вересня, в місті Самарканді. Офіційна інформація про Карімова з'явилася через чотири доби після того, як його дочка повідомила про те, що він перебуває в реанімації з інсультом.
Влада Карімова спиралася на балансування між Росією і Заходом, постійне розширення президентських повноважень і діяльність спецслужб, обвинувачених у широкомасштабних порушеннях прав людини. За даними правозахисників, при Карімові систематично придушували політичне інакомислення, використовували примусову працю під час збирання врожаю бавовни, застосовували тортури.
Передача влади в країні, якою з моменту розпаду СРСР керувала одна людина, виявилася проблемою, оскільки за відсутності чинних демократичних інститутів і верховенства закону вона здійснюється за допомогою непрозорих політичних процесів.
Іслам Карімов народився в 1938 році в Самарканді і здобув економічну освіту. У 1989 році його обрали першим секретарем ЦК Комуністичної партії Узбецької РСР.
У 1990 році, після перемоги на фактично безальтернативних виборах президента тоді ще радянської республіки, Карімов сформулював принципи узбецької державності, що визначили розвиток країни на десятиліття.
«Якщо ви виберете мене президентом, мені потрібне право розпускати парламент. Останнє слово має бути за мною», – заявляв він.
31 серпня 1991 року, на тлі розпаду СРСР, Карімов проголосив незалежність Узбекистану і переміг на перших президентських виборах у країні.
Упродовж наступних 25 років він легко перемагав (збираючи понад 90 відсотків голосів) на всіх наступних виборах, однак на Заході їх називали невільними і нечесними. Крім того, конституція Узбекистану забороняє обиратися на президентську посаду більше ніж два рази.
Будучи майстерним політиком, Карімов консолідував владу, використовуючи сумнівні референдуми, а також придушуючи політичних опонентів і критично налаштовані ЗМІ.
Звинувачення в застосуванні тортур
У щорічній доповіді про ситуацію з правами людини, випущеній Державним департаментом США, йдеться про те, що в Узбекистані «виконавча влада при президентові Ісламі Карімову повністю контролювала інші гілки влади й політичне життя в країні в цілому». При Карімові судова система Узбекистану часто ставала об’єктом критики з боку міжнародних спостерігачів через повідомлення про застосування тортур до затриманих.
У 2007 році міжнародна правозахисна організація Human Rights Watch (HRW) оприлюднила доповідь «Беззахисність перед системою: тортури і форми неналежного ставлення в Узбекистані». Директор HRW в Женеві Жюльєт де Ріверо сказав Узбецькій службі Радіо Свобода, що «головним завданням цієї доповіді було показати, що тортури в Узбекистані є звичною практикою, і на всіх етапах слідства затримані відчувають тиск і опиняються в ситуаціях, які передбачають можливість катувань» .
Карімова звинувачували у використанні ісламістської загрози для виправдання жорстокості спецслужб. Після терактів 1999 і 2004 років, а також вторгнення бойовиків Ісламського руху Узбекистану в 1999 і 2000 роках ісламістські організації були жорстоко придушені.
Наприкінці 90-х, виступаючи в парламенті з критикою депутатів за недостатню рішучість у боротьбі з ісламськими радикалами, Карімов заявив: «Якщо у вас немає волі зробити це, дайте мені пістолет, і я сам пущу їм кулю в голову».
Карімов використовував географічне розташування Узбекистану для зміцнення зв’язків зі США, зокрема, пропонував допомогу американській армії в організації військових операцій в Афганістані після теракту 11 вересня 2001 року. Правозахисники звинувачували американську владу в тому, що та закриває очі на порушення прав людини в Узбекистані в обмін на дозвіл користування військовими базами, проте у Вашингтоні ці звинувачення назвали безпідставними.
У травні 2005 року акції протесту в місті Андіжані на сході країни переросли в безлади, які були жорстоко придушені спецслужбами. Надходили повідомлення про сотні убитих.
Карімов відмовився від проведення міжнародного розслідування, посилаючись на те, що за заворушеннями стоять ісламські бойовики, які пройшли навчання за кордоном.
Гегемонія в регіоні
Узбекистан, який межує з іншими пострадянськими республіками і Афганістаном, є найбільшою за чисельністю населення країною в Середній Азії і володіє найпотужнішою армією в регіоні. Крім того, країна багата на великі родовища нафти і газу.
При Карімові Узбекистан прагнув до гегемонії в регіоні, що іноді призводило до непорозумінь із сусідами, зокрема щодо питань кордонів та доступу до водних ресурсів.
Ташкент регулярно говорив про ісламістську загрозу, яка нависає над країною і ускладнював життя для етнічно строкатого населення Ферганської долини як в Узбекистані, так і в сусідніх державах.
Експорт газу виявився потужним важелем тиску на бідніших сусідів – Киргизстан і Таджикистан: через несплату та інші суперечки справа не раз доходила до відімкнення газопостачання.
Сусідні країни звинувачували спецслужби Узбекистану в організації спецоперацій на своїй території з метою захоплення супротивників узбецької влади.
Росія і Захід прагнули встановити з Узбекистаном партнерські відносини через його вдале географічне розташування і великі енергоресурси. Проте політика Карімова приводила до непорозумінь із Росією, США, Євросоюзом і міжнародними фінансовими інститутами.
У 90-х роках Таджикистан був охоплений громадянською війною, в Киргизстані і Казахстані йшло протистояння президента і парламенту, тому багато новоутворених середньоазійських держав залежали від міжнародної допомоги.
Узбекистану вдалося уникнути великих потрясінь і забезпечити населення основними товарами й послугами, в тому числі електрикою і природним газом. Однак, за повідомленнями спостерігачів, через масштабні репресії та низький рівень життя там утворилося сприятливе підґрунтя для силового опору.
Узбекистан критикують за відсутність економічних реформ, тотальну корупцію і кумівство. Міжнародні правозахисні організації регулярно доповідають про використання примусової праці під час збору бавовни.
Родина
Дочки Карімова – Гульнара та Лола – мали величезну вигоду зі своєї близькості до влади. У 2011 році обидві увійшли до списку 300 найбагатших жителів Швейцарії за версією журналу «Білан».
Старша дочка Гульнара Карімова володіла великим бізнесом і вела активне світське життя, завдяки чому її вважали можливою спадкоємицею Іслама Карімова. Однак після 2014 року вона перестала з’являтися на публіці. За деякими повідомленнями, Гульнара Карімова перебуває під домашнім арештом.
29 серпня, на наступний день після того, як узбецький уряд несподівано заявив про госпіталізацію Карімова, його дочка Лола Тілляєва-Карімова заявила: «Наразі ще рано робити які-небудь прогнози щодо його майбутнього стану». Вона попросила «обійтися без спекуляцій і поважати право сім’ї на «прайвесі» (особистий простір)».
