Маріуполь – це найбільш кінематографічне місто з усіх, які бачив литовський режисер Мантас Кведаравічюс і зняв там фільм. Дебютовував «Маруполіс» на «Берлінале», де викликав неабиякий інтерес вибагливої європейської публіки. Сподіваємось, що фільмом зацікавляться і українські канали, каже український продюсер стрічки Анна Паленчук.
– «Берлінале» – це найбільший у світі кінофестиваль, який називається фестивалем класу «А», тому що Канни, «Берлінале» – найважливіші кінофоруми світу. Я їжджу на «Берлінале» вже 7-9 років і для мене був уже важливим показ фільму Мантаса Кведаравічюса, в якому я брала участь, у програмі «Панорама».
Дебютний фільм Мантаса Кведаравічюса «Барзах» про війну у Чечні був декілька років назад у тій самій програмі «Панорама документу». Коли ми працювали над фільмом «Маріуполіс», ми знали, що «Берлінале» буде цікаво показати другу картину Мантаса.
– Розкажіть більше про фільм.
– Фільм документальний, повнометражний. Це спостереження автора за подіями, які не сходять з наших екранів, газет, радіо. Адже місто Маріуполь опинилося між війною та миром. Це прифронтове місто, у якому відбувається дуже важлива річ – там люди продовжують жити під час війни. Саме про це ми знімали фільм. Наші герої – це звичайні люди. Це рибалка, який намагається зловити рибу браконьєрським способом. Це молода і дуже красива дівчина, яка працює кореспондентом в зоні АТО і їздить в Широкине, а потім знаходить своє кохання. Це скрипалька Марина, яка живе у Маріуполі і щодня перетинає пропускний пункт наших військових і їде в Сартану – крайній пропускний пункт. Сартана – це грецьке містечко, яке розташоване в 10 кілометрах від Маріуполя та в 10 кілометрах від Широкина. Вона проводить репетиції, а за вікном їздить військова техніка і чути «Гради».
– Це все реальні люди, яких Ви зустріли там?
Це фільм не тільки про людей, це фільм про місто. Адже головний герой – це місто Маріуполь, яке живе між війною і миром
– Так, і ми завдячуємо цим людям тим, що вони нас до себе підпустили. Це фільм не тільки про людей, це фільм про місто. Адже головний герой – це місто Маріуполь, яке живе між війною і миром. І те, що там відбувається, я дуже сподіваюсь скоро закінчиться і запанує мир.
– Чи вже відомо, коли український глядач зможе побачити цей фільм?
– Ми сподіваємось показати його найближчим часом на одному з кінофестивалів. Та зробити все можливе, щоб він вийшов в український прокат, адже таке спостереження європейського автора за подіями, свідками яких ми всі є, – це дуже цікаво. Ми сподіваємось, що нашим фільмом зацікавляться українські канали і телевізійна аудиторія теж приєднається до перегляду.
– А як сприйняли фільм закордонні глядачі?
І та публіка, яка була у залі, а це світова європейська публіка, цікавилась нашими подіями
Фільм може візуально показати, що це ніяка не «громадянська війна», що це агресія з боку Росії
– Буквально за декілька днів вже було неможливо купити квитки на покази і всі казали, що в залі буде повний аншлаг. Під час прем’єри фільму є «O&A» (з англійської: питання і відповіді – ред.). Багато пересічних людей приходить, аби поспілкуватися з творцями фільму. І у нас ця «O&A session» була дуже довгою, протягом півгодини, але, відповідно до регламенту, це повинно було бути 15 хвилин. Питань було дуже багато. І та публіка, яка була у залі, а це світова європейська публіка, цікавилась нашими подіями. Адже всі ми знаємо, як працює російська пропаганда і у світі, і зокрема у Німеччині, де багато людей думають, що у нас «громадянська війна». Фільм може візуально показати, що це ніяка не «громадянська війна», що це агресія з боку Росії. Тому ми й зробили цей фільм, щоб донести до світу правду про нас, про те, що у нас відбувається і те, що потрібно звертати на це увагу.
Це не просто можливість знайти додаткове фінансування, а це можливість опинитись в інших робочих умовах. Ми вже не, як «бідний родич», який приїхав з України і просить грошей, а ми стаємо гравцями європейського ринку
Копродукція – це можливість не тільки зберегти спільне фінансування, а й інтеграція наших українських професіоналів у європейське кіносередовище
– Чому копродукція? Причина – у фінансовій складовій?
– Це не просто можливість знайти додаткове фінансування, а це можливість опинитись в інших робочих умовах. Коли працюєш із європейцями, то вони вимагають, щоб це відбувалось за певними європейськими нормами. Але ми вже не, як «бідний родич», який приїхав з України і просить грошей, а ми стаємо гравцями європейського ринку. Бо ми виконуємо всі наші домовленості: чи то фінансові зобов’язання, чи то часові рамки, ми ніколи не підводимо наших партнерів, так і всі інші українські колеги. Для «Маріуполіс», для мене особисто, було дуже важливо задіяти українську команду. Адже, окрім Мантаса, який був режисером, ще працювали два українські оператори. Я не могла відрізнити, де знімали українці, а де іноземці. Професійний рівень нашої команди треба відзначити. Я сподіваюсь, що копродукція – це можливість не тільки зберегти спільне фінансування, а й інтеграція наших українських професіоналів у європейське кіносередовище.
Трейлер фільму «Танк», який отримав грошову винагороду на «Берлінале»
– Чи згодні Ви з думкою, що знімати повнометражні фільми в Україні без фінансової підтримки держави практично неможливо?
Знімати кіно в Україні, яким би воно не було, – це героїзм. Фінансування з боку держави авторського кіно – це необхідність
Кіно може вижити тільки з копродукцією та за підтримки каналів
– Я не можу критикувати жоден український фільм, тому що знімати кіно в Україні, яким би воно не було, – це героїзм. Це справді дуже важко. Звичайно, фінансування з боку держави авторського кіно – це необхідність. Дуже добре, що в Україні є Державне агентство з питань кіно, яке опікується кінематографістами і надає фінанси для виробництва фільмів. Але, на жаль, зараз є тільки один конкурс, який оголошується раз на рік. У нас немає жодної підтримки від когось, крім фонду «Відродження». Дуже сподіваюсь, що не тільки агентство з питань кіно, а й українські канали будуть учасниками проекту. Наш фільм «Маріуполіс» був підтриманий литовським національним телебаченням, воно є у нас у титрах. Коли починається фільм, то у нас є фон Berlin media board – це найбільший та найпрестижніший німецький фонд. У нас є литовський кіноцентр, це як держкіно у Литві, є також національне телебачення. Сподіваюсь, що українські канали теж надаватимуть підтримку у створенні копродукції. Кіно може вижити тільки з копродукцією та за підтримки каналів.
З Мантасом вирішили, що кіно ми будемо знімати через два тижні після того, як він побував у Маріуполі. Він сказав, що це найбільш кінематографічне місто з усіх, що він бачив і ми повинні знімати там кіно
Ми сподіваємось, що знайдемо небайдужих і все-таки вийдемо у прокат, покажемо фільм на телебаченні. Коли люди плачуть на показі твого фільму, ти розумієш, що 9 місяців було витрачено недаремно
– Складно було знайти кошти для створення фільму?
– Ми з Мантасом вирішили, що кіно ми будемо знімати через два тижні після того, як він побував у Маріуполі. Він сказав, що це найбільш кінематографічне місто з усіх, що він бачив і ми повинні знімати там кіно. Ми вклали гроші нашої компанії, взяли українських кінематографістів, які туди поїхали практично без грошей. У нас спочатку не було чіткого сюжету, у нас не було всього того, що всі вимагають, коли подаєшся на фінансування. Гроші, насправді, ми шукаємо досі. Ми сподіваємось, що знайдемо небайдужих і все-таки вийдемо у прокат, покажемо фільм на телебаченні. Кіно робити важко, але воно того варте. Коли люди плачуть на показі твого фільму, ти розумієш, що 9 місяців було витрачено недаремно. І ти щасливий, що можеш всім казати: так, фільм українського виробництва.
– Фестивальне кіно – це одна сфера, інша річ це широкий екран, коли українці можуть піти в кінотеатр та побачити український фільм. Що для цього необхідно зробити?
Ми поки не можемо порівнювати світове кіно і українське, бо це мільйонні проекти, а у нас таких грошей немає
– Потрібно робити якісне кіно, на яке очікує аудиторія. Потрібно проводити опитування серед глядачів про те, яке кіно вони хочуть дивитися. Український прокат з українським кіно – це ще поки різні площини, які не перетинаються. Але українська аудиторія все ж має очікування на те, що вона подивиться українське кіно. Аудиторія, яка багато років ходить до кінотеатру звикла вже до певного рівня, візуальних ефектів чи сценаріїв. Але ми поки не можемо порівнювати світове кіно і українське, бо це мільйонні проекти, а у нас таких грошей немає.
– Яка роль держави у кіно, це конкретно фінансування проектів чи є і інші способи підтримати кіно?
Дуже часто не тільки гроші допомагають, а й підтримка. Фільм універсальною мовою розповідає про те, що з нами відбувається
– На Майдані, який відбувся два роки тому, кожен займав свою нішу. Хто міг тримати оборону, той тримав оборону. Дуже часто не тільки гроші допомагають, а й підтримка. На нашому показі був голова Державного агентства з питань кіно Пилип Іллєнко. І ми сподіваємось, що знайдемо певний механізм, коли держава підтримає нас, хоча б з промоцією фільму. Адже наш фільм – це культурна дипломатія. Україна у світі зараз дуже важлива. Фільм універсальною мовою розповідає про те, що з нами відбувається. Хотілося б, звісно, більше уваги. Бо це справді велика подія. Всі, хто був на нашому показі, відзначали якість нашого документального фільму.
