Рубрика «Точка зору»
Чутки про можливе об’єднання непідконтрольних Україні окремих районів Донецької та Луганської області активно почали мусуватися в медіа-середовищі в січні 2016 року – у зв’язку з інтенсифікацією мінських переговорів і з прийдешнім розглядом у Верховній Раді України законопроектів про децентралізацію, що також передбачають особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей, які нині перебувають під контролем «ДНР» і «ЛНР».
З одного боку, логіка в такому розвитку подій присутня. Об’єднання «ЛНР» і «ДНР» вигідна Кремлю, оскільки полегшить «дистанційне керування» сепаратистами, – на випадок, якщо Україна відновить контроль, нехай навіть номінальний, над Луганськом і Донецьком.
А ось існування двох маленьких, але «гордих республік» більше на руку Києву. Це дозволяє грати на протиріччях серед сепаратистів, створює поле для маневру, дає можливість вести дипломатію за принципом «розділяй і володарюй». І від успішності такої «внутрішньої дипломатії» в першу чергу залежить вирішення конфлікту на Донбасі.
Ну а поки що й справді, певні кроки до зближення Донецьк і Луганськ зробили. Так угруповання «ДНР» і «ЛНР» говорять про уніфікацію «податкового законодавства» і навіть заявили в грудні 2015 року про швидке скасування митного і прикордонного контролю на своїх «кордонах». Але фактично ці угруповання поки так і не запрацювали в єдиному економічному полі – вдалося лише домовитися про безмитне ввезення на територію, підконтрольну «ЛНР», продуктів харчування, вироблених на «території ДНР», а синхронізацію податків відсунули до середини лютого – оскільки «виникли труднощі».
Більше того, незважаючи на декларацію «прийдешнього економічного об’єднання», угруповання в Донецьку і Луганську з ревнощами ставляться до спроб «сусідів» залізти у свою кишеню. Доходить до смішного: не так давно, 22 січня, під час наради з «радою міністрів» глава «ЛНР» Ігор Плотницький дізнався, що кисень для потреб луганських лікарень завозиться з «території ДНР». Плотницький визнав це обурливим і наказав у найкоротші терміни закупити обладнання для виробництва кисню в Луганську і виділити для цього кілька мільйонів рублів – аби не бути залежними від донецького «імпорту»!
Ще більше питань викликає синхронізація політична. Припустимо, що Кремль дійсно ставить сепаратистів перед фактом прийдешнього об’єднання. Чи обрадує така перспектива Захарченка та Плотницького, а також десятки наближених до них так званих «міністрів», «депутатів», «глав адміністрацій», «начальників поліцій»? Дуже сумнівно – для багатьох з них це означає кінець кар’єри. Кар’єри, зробленої на крові – бо ватажки угруповань буквально йшли по трупах конкурентів, щоб захопити «владу» та зміцнити її. А тепер що, віддавати «кермо влади» тільки тому, що так захотілося черговому московському куратору?
І щодо «крові». Мабуть, головним аргументом для створення єдиної «ЛДНР» є висунення якоїсь компромісної фігури із не забрудненими кров’ю руками, яка могла б представляти Луганськ і Донецьк у Мінську та задовольнити українську сторону. Але ця фігура – «президента ЛДНР» – так само, як і факт об’єднання «республік» повинні бути легітимізовані, інакше розмовляти в Мінську знову-таки буде ні з ким. Це означає, що Плотницький і Захарченко повинні будуть в найкоротші терміни провести на своїх територіях «референдум» і «вибори президента». При тому, що в позитивному результаті такого «народного волевиявлення» вони не зацікавлені. Бо раптом «шахтарі і трактористи» чомусь не захочуть об’єднуватися, віддадуть перевагу знайомим сепаратистам, а не новим? І ще важливий аргумент проти – злиття «ДНР» і «ЛНР» може призвести до обнулення попередніх мінських домовленостей і поставити під загрозу і без того хитке перемир’я. Чим закінчуються подібні політичні потрясіння, на Донбасі вже добре усвідомили.
Але припустимо, що в Кремлі придумають механізм, що дозволяє вирішити проблему легітимізації «нової ЛДНР» в обхід «референдуму» і «виборів». Тоді абсолютно незрозуміло, хто ж може стати новим «вождем» – тією самої фігурою, що здатна об’єднати Донецьк і Луганськ. Події останніх півтора років показали, що таких лідерів немає. Олег Царьов, голова «парламенту Новоросії», абсолютно не користувався авторитетом у сепаратистів Донбасу і був змушений остаточно поховати саму ідею «Новоросії» у травні минулого року. Інших знакових персонажів «російської весни» і слід поготів. Хто ж тоді очолить процес? «Ростовський вигнанець» Віктор Янукович або хтось із його колишніх міністрів-регіоналів? Олігарх-вискочка Сергій Курченко? «Кум Путіна» Віктор Медведчук? Черговий російський «варяг»? Навряд чи хоч один із цих можливих кандидатів зможе швидко стати своїм для численних банд і фінансово-кримінальних кланів, які поділили сьогодні непідконтрольний Києву Донбас.
Але головна перешкода на шляху ідеї об’єднання угруповань «ДНР» і «ЛНР» – навіть не в саботажі сепаратистських «еліт», і не у відмові Києва приймати окупований Донбас назад в Україну виключно на кремлівських умовах.
Півтора роки конфлікту на сході України остаточно довели, що «єдиний народ Донбасу» – це міф, а луганчани і донеччани абсолютно не прагнуть об’єднувати свої зусилля, навіть у воєнний час. Війна війною, а гроші і «влада» – окремо.
Луганськ і Донецьк занадто довго конкурували один з одним ще з часів УРСР, а в пострадянський час ці регіони вибрали різний шлях розвитку. Якщо в Донецьку до початку 2000-х балом правили фінансово-промислові групи, які піднялися в 90-і роки, то в Луганську влада дісталася «комсомольцям» із 80-х, які робили все можливе, щоб зупинити донецьку експансію у своїй вотчині. Сьогодні віддати пальму першості Донецьку і зробити Луганськ звичайним повітовим містом на кшталт Макіївки чи Єнакієва – абсолютно неприйнятно для жителів найсхіднішого обласного центру, вихованих на максимі «у луганських власна гордість». Постає запитання: за що проливали кров? Щоб у підсумку їздити за кожним папірцем у Донецьк?
Чергова спроба Кремля одним махом розрубати донбаський вузол може замість «поліпшення керованості» привести тільки до чергових кривавих розборок на окупованій території і швидше за все закінчиться невдачею.
Андрій Діхтяренко – луганський журналіст, оглядач Радіо Свобода, головний редактор «Реальної газети»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
