Наталя Дихно
У прифронтовій Волновасі згадку про Леніна можна побачити тільки на магнітах для холодильників. Чапаєв, який скаче на коні, став козаком. Провулок Орджонікідзе перейменували на Платонівський, від історичної назви села Платонівка, яке колись увійшло до складу Волновахи. Вулиця Жовтнева носить ім’я Кузьми Скрябіна, а Радянська – вже Українська.
На вокзалі дуже людно. Прибув потяг Київ-Маріуполь. У туалеті висить табличка: «У зв’язку з відсутністю інкасації в банку тимчасово не беремо до оплати металеві гроші». Помітивши мій пильний погляд, вахтерка вбиральні починає обурюватися: «З мільйонного Донецька нам звозять сюди монети, які в них не приймають ніде. Проте нам дівати їх теж нікуди. Цим приїжджим з Донецька аби тільки сплавити все нам...», – кричить на все приміщення жінка, яка здавалась дуже спокійною.
Таксисти розтягуються вздовж потяга, біля кожного вагона горлапанять: «На Д-о-н-е-ц-ь-к! Без черг і нервів на блок-постах!» Відстань від Волновахи до Донецька – 60 кілометрів. Вартість проїзду – 350 гривень з людини. «Не турбуйтесь, у нас все схвачено. З українськими військовими домовились. Хіба що кілька хвилин постоїмо на Оленівці, бо деякі «ДНРи» противляться», – розповідають таксисти охочим поїхати в окупований Донецьк.
Прошу таксиста відвезти мене не вулицю Скрябіна. У відповідь чую:
– Це яка ще? – Та, що Жовтневою була
– Це яка ще? – здивовано питає чоловік у синій куртці.
– Та, що Жовтневою була.
– Так одразу й сказала б, що на Жовтневу.
Жителі Волновахи не знають про нові назви вулиць та провулків. Це і не дивно, тому що досі висять старі таблички. Міська рада змінюватиме їх тільки на тих установах, які їй підпорядковані, а саме – на школах, дитячих садках і т. ін. Про це у розмові з Радіо Свобода розповів Ігор Ісміханов, заступник міського голови.
Таксисту Леоніду близько сорока. Таксує він уже одинадцять років. Декомунізація йому не до вподоби, він вважає, що це тільки ускладнить роботу. Чоловік звик до старих назв вулиць: «Скільки років стояв Ленін, чого його було чіпати? – обурюється таксист. Він не був на демонтажі, бо їздив у Донецьк на замовлення.
– На Оленівці стою – починають міни рватися. «ДНРи» кажуть, що «укропи» «мочать», а «укропи» – що «ДНРи» гасять. Де тут правда?» Леонід має будинок на вулиці Злітній, біля Донецького аеропорту. Точніше, мав, поки туди не потрапив снаряд. «А те, що там залишилось, будинком назвати важко», – засмучено каже чоловік, поправляючи свою блакитну смугасту шапку. На запитання, хто розбомбив, відповідає:
– Хто й аеропорт.
– А хто аеропорт?
– От і хто його знає? – знизає плечима чоловік. Він має дві квартири у Волновасі, обидві розташовані на вулицях, що перейменували. Одна на Леніна, що тепер зветься Центральною, друга – на Пархоменка (учасник більшовицької партії), що тепер носить ім’я місцевого лікаря-терапевта Фіалковського. – Скоріш би до нас «ДНРи» прийшли, хоч міняти нічого не треба», – каже таксист, висаджуючи мене в центрі.
«Про війну треба думати, а не про декомунізацію» – майданівець
Раніше тут стояв Ленін у вишиванці й шароварах, зараз постамент порожній. Усюди жовто-блакиті барви. На зупинці замалювали напис «Референдум». За пам’ятником паровозу, що через дорогу, троє чоловіків розпивають горілку «Воздух». На пляшці слоган: «П’єш, як дихаєш».
– Підкажіть, будь ласка, де тут магазин «Патріот»? – запитую у них.
– А Ви не терористка часом? – відповідає один із чоловіків, усі троє заходяться сміхом. – Вийшла якось непомітно з-позаду паровоза.
Навпроти пам’ятника розташовані кілька магазинів одягу та косметики. Над одними дверима видніється напис «Патріот». Сьогодні тут ще можна побачити Леніна: у міні-проекції на магнітах для холодильників. У крамниці продаються патріотичні аксесуари, одяг та приладдя для військових. На полицях лежить «Малий Кобзар» Шевченка та книжки на історичну тематику. Сергій Масло, власник магазину і продавець, зробив тут бібліотеку для військових. Хлопець дає книжки під чесне слово на невизначений термін.
Сергій стояв на Майдані від самого його початку. За це місцеві сепаратисти хотіли його поставити на коліна в прямому сенсі. «Зараз вони або воюють у Донецьку, або відсиджуються в Криму», – розповідає місцевий активіст. Сьогодні він не розуміє, за що стояв на Майдані, бо вважає, що змін не відбулося в країні, а корупція тільки набирає обертів.
Якби не волонтери та активісти, ми вже б давно були «ДНРом». У нас дуже багато проблем, проте чиновники декомунізують Волноваху. Про війну треба думати, а не про декомунізацію
«Якби не волонтери та місцеві активісти, які допомагають армії, ми вже б давно були «ДНРом», – переконаний Сергій, який і сам займався волонтерством рік. – Жителі Волновахи живуть в умовах війни. Тут періодично чути постріли і залпи «Градів». Гранати вибухають у межах міста. У нас дуже багато проблем, проте чиновники декомунізують Волноваху. Може, цим і варто займатися, але, наприклад, у Львові або Києві. У нас багато проблем глобальніших». Відповідь Сергія перебиває своїм вітанням військовий. «Про війну треба думати, а не про декомунізацію», – кидає наостанок Сергій Масло.
Я мріяв не про таке життя, коли ходив кров тричі проливати – ветеран Другої світової
Міська рада заохочує громадян пропонувати ідеї: кого або що вони б хотіли бачити на постаменті. Сергій Демченко, мер Волновахи, рекомендує встановити міський годинник або пам’ятник залізничнику. Місто було засноване як залізнична станція у 1881-му, під час будівництва залізничної дороги між Юзівкою (Донецьком) та Маріуполем.
Іван Арсент’єв пропонує замість Леніна встановити пам’ятник святим Отцю та Сину, «які уособлюють смиренність та силу духу християн», написав активний пенсіонер у своєму листі-пропозиції до мера та долучив 100 гривень – перший внесок. «Нехай той годинник Сергій Володимирович собі кудись привісить. Досить із нас тих годинників ще при тому режимі, коли на п’ять хвилин запізнився – п’ять років ГУЛАГу давали», – обурюється ветеран Другої світової війни.
Двері в оселі пенсіонера завжди відчинені. «Як у храм», – каже Іван Васильович, запрошуючи зайти. У квартирі всюди плакати з написами «9 травня! День перемоги» та відповідними віршами. На столі стоїть друкарська, в кутку – копіювальна машинка. «Це мої робочі інструменти. З кожної пенсії купую фарбу та папір у ксерокс», – розповідає волноваський старожил, який двадцять років відпрацював на металургійному комбінаті імені Ілліча в Маріуполі.
Ми повинні знати й засуджувати тоталітарний режим. Проте, все треба робити за буквою закону
«Ми повинні знати й засуджувати тоталітарний режим. Та все треба робити за буквою закону, – каже пенсіонер, кладучи руку на Конституцію України (вона на почесному місці на столі). – Правитель дав указ демонтувати Леніна, то треба це організовано зробити. Втім, в інших містах і аркани накидають, і частини тіла йому відбивають – це неправильно».
На столі поряд з Конституцією лежить «Моя боротьба» Адольфа Гітлера. «Якраз дочитую. Ми всі повинні знати і про фашизм, і про сталінізм... – веде далі Іван Васильович і переводить погляд на телевізор, що накритий жовто-блакитною серветкою. – Вам, молоді, випало жити в нелегкий час».
Над ліжком ветерана висить схема оборони Донецького краю від німців. Червоним позначене місце, де Івана Васильовича поранили. Біля ліжка портрет покійної дружини з георгіївською стрічкою. «Не знайшов траурної, вирішив цю причепити, – каже чоловік, – Я мріяв не про таке життя, коли ходив кров тричі проливати за порятунок народу Європи, який нам зараз диктує свою волю», – сумно каже чоловік.
Козак Чапаєв у Карлівці
На околиці Волновахи скаче Чапаєв на коні. Тут раніше був колгосп, названий на його честь. Сергій Демченко, міський голова, написав у районній газеті, що пам’ятнику Чапаєву( а віднині – «Козаку») демонтаж поки не загрожує. Жителям Карлівки вдалося відстояти його як символ свого села, а не комуністичної епохи. Назву пам’ятника змінили тільки на паперах, нині тут навіть таблички немає з новою назвою.
У Карлівці переважає ґрунтова дорога. У гумових чоботах, по кісточки в грязюці, розмовляють дві жінки поважного віку, поглядаючи на пам’ятник більшовицькому діячу.
– А що, Чапаєва на козака перейменували? – питаю в них.
Нічого про це не знаємо. А якщо козак, то це і розфарбовувати будуть?
– Нічого про це не знаємо. Ми тут більше п’ятдесяти років живемо, і завжди тут стояв Чапаєв. А якщо козак, то це і розфарбовувати будуть? – запитують у відповідь. – У країні розруха, а вони вулиці перейменовують! А людям де гроші брати, щоб документи переробляти? Вони там з жиру бісяться, а нам голови дурять.
– А вашу вулицю перейменували?
– Хвала Богу, ні. Ми на Лісній живемо. Вона проходить цензуру, – гордовито відповідає одна із жінок.
Район Північний віддалений від центру Волновахи. На одній із п’ятиповерхівок активісти намалювали тризуб. У стоматологічному кабінеті, що розташований неподалік будинку з українським гербом, чути слова пісні Кузьми Скрябіна «Старі фотографії». Тут працює Олексій Гаврилов, ініціатор перейменування вулиці на честь українського музиканта.
Нехай декомунізація нині робиться через політичні мотиви, проте чому б не скористатися цим шансом і не назвати вулиці іменами видатних українців?
«Андрій Кузьменко – українець: сучасний, чесний, відкритий, справжній. Для мене він – квінтесенція людини», – каже волноваський стоматолог. Чоловік, перш ніж висунути пропозицію, опитував своїх пацієнтів. Всі знали, хто такий Кузьма Скрябін, і ніхто нічого поганого не казав, говорить Олексій. «Нехай декомунізація нині робиться через політичні мотиви, проте чому б не скористатися цим шансом і не назвати вулиці іменами видатних українців?»
