Народився Олександр Солженіцин у грудні 1918 року в Кисловодську, в родині росіянина Ісакія Солженіцина і українки Таїсії Щербак (Томчак). Навчався на фізико-математичному факультеті університету у Ростові-на-Дону. Заочно освоював філософію та літературу у Московському інституті філософії. У роки війни, з 1943-го по 1945-й, командував артилерійською батареєю і закінчив війну у званні капітана.
Хто знає, як би обернулося життя Солженіцина, якби не його листи до друзів, де він критикував деякі лихі сторони сталінізму. Це стало відомо владі, і капітан Солженіцин отримав 8 років таборів за «антирадянську агітацію». Після реабілітації працював вчителем математики в Рязані.
Два періоди життя Олександра Солженіцина – як червоне і чорне?
Дослідники і критики Олександра Солженіцина розділяють його життя на два періоди. Перший – коли Солженіцини сміливо виступив своєю творчістю проти диктатури сталінізму і надихнув на боротьбу з його спадщиною цілі покоління в СРСР після ХХ з’їзду КПРС.
Його повість «Один день Івана Денисовича» (1962 рік), де він українців називає не інакше, як «бандерівцями», стала настільною книгою інтелігенції всіх народів і націй СРСР. Це була перша смілива спроба реально показати сталінські табори і їхній радянський інтернаціонал, тяжкі часи тоталітаризму. Потім був «Архіпелаг Гулаг», в якому Солженіцини сумнівається у тому, що українці і білоруси колись пробачать Москві всі їхні образи від імперій – російської та радянської. І завершується перший етап творчості та життя Солженіцина, як стверджує український дисидент і філософ Євген Сверстюк, мабуть, нагородженням Нобелівською премією у 1970 році та подальшим вигнанням з СРСР у 1974 році. У грудні цього ж року він нарешті отримав премію Нобеля у Стокгольмі. За короткий час після привітань із великою нагородою він виїхав, через Швейцарію, до Америки.
Новий період у житті і діяльності Солженіцина — з кінця 80-х, повернення у 1994 році до Росії, і до кінця життя — був більше пов’язаний з мрією відновлення великоруської могутності, і тут у нього знайшлося багато критиків. Хоча й сам письменник вважав, що найціннішим у його спадщині є те, що допоможе росіянам уникнути старих помилок.
«Цей наш гіркий вітчизняний досвід ще допоможе нам при можливому новому повторі нестійких суспільних обставин. Він попередить нас і відверне від згубних зривів», – казав він.
Солженіцин пожертвував подвійністю свого походження на благо Великої Росії
Чимало українських критиків Солженіцина вважають, що подвійність його походження особливо відбилася на його великоруських позиціях у другий період життя та творчості. Відомо, що Олександр Солженіцин був проти руйнування СРСР за національними ознаками і виступав проти незалежності України, кажучи за власним родинним досвідом, що «не можна різати по живому».
Уже в останні роки життя письменник і публіцист, як кажуть критики, враховуючи його ізольований спосіб існування та віддаленість від об’єктивної інформації, почав критикувати українців за їхні підходи до оцінки Голодомору 1932-33 років, де він виступив проти терміну «геноцид українців», назвавши його породженням «злісно налаштованих проти «москалів».
Солженіцин підтримав «газові атаки» Кремля проти України і закликав не продавати українцям газ за пільговими цінами, бо «вони ж утискують російську мову... і Чорне море у нас забрали», та дозволяв собі й інші антиукраїнські випади.
Про таке ставлення Олександра Солженіцина до України згаданий уже Євген Сверстюк сказав: «Він за матір’ю українець, і то є дуже прикро, доведеться той факт визнати, що багато таких дітей змішаних шлюбів мають великий нахил до якоїсь крайності. І ця російська націоналістична крайність стала його хворобою. Я думаю, що він хотів у собі подолати оцю подвійність походження, і він не знайшов іншого способу подолати її, як через заперечення українськості». Але це, за словами Сверстюка, інша тема для дослідження творчості Солженіцина, бо «він залишається у бібліотеці кожного європейця, і він залишається іменем, яке шанують за його перший такий період творчості, коли він був гнаний і переслідуваний за правду».
Так що сміливість сказати правду людям буде, без сумніву, і першою епітафією пам’яті Олександра Солженіцина, чого він і сам, мабуть, найбільше бажав.
(Прага – Київ)
Хто знає, як би обернулося життя Солженіцина, якби не його листи до друзів, де він критикував деякі лихі сторони сталінізму. Це стало відомо владі, і капітан Солженіцин отримав 8 років таборів за «антирадянську агітацію». Після реабілітації працював вчителем математики в Рязані.
Два періоди життя Олександра Солженіцина – як червоне і чорне?
Дослідники і критики Олександра Солженіцина розділяють його життя на два періоди. Перший – коли Солженіцини сміливо виступив своєю творчістю проти диктатури сталінізму і надихнув на боротьбу з його спадщиною цілі покоління в СРСР після ХХ з’їзду КПРС.
Його повість «Один день Івана Денисовича» (1962 рік), де він українців називає не інакше, як «бандерівцями», стала настільною книгою інтелігенції всіх народів і націй СРСР. Це була перша смілива спроба реально показати сталінські табори і їхній радянський інтернаціонал, тяжкі часи тоталітаризму. Потім був «Архіпелаг Гулаг», в якому Солженіцини сумнівається у тому, що українці і білоруси колись пробачать Москві всі їхні образи від імперій – російської та радянської. І завершується перший етап творчості та життя Солженіцина, як стверджує український дисидент і філософ Євген Сверстюк, мабуть, нагородженням Нобелівською премією у 1970 році та подальшим вигнанням з СРСР у 1974 році. У грудні цього ж року він нарешті отримав премію Нобеля у Стокгольмі. За короткий час після привітань із великою нагородою він виїхав, через Швейцарію, до Америки.
Новий період у житті і діяльності Солженіцина — з кінця 80-х, повернення у 1994 році до Росії, і до кінця життя — був більше пов’язаний з мрією відновлення великоруської могутності, і тут у нього знайшлося багато критиків. Хоча й сам письменник вважав, що найціннішим у його спадщині є те, що допоможе росіянам уникнути старих помилок.
«Цей наш гіркий вітчизняний досвід ще допоможе нам при можливому новому повторі нестійких суспільних обставин. Він попередить нас і відверне від згубних зривів», – казав він.
Солженіцин пожертвував подвійністю свого походження на благо Великої Росії
Чимало українських критиків Солженіцина вважають, що подвійність його походження особливо відбилася на його великоруських позиціях у другий період життя та творчості. Відомо, що Олександр Солженіцин був проти руйнування СРСР за національними ознаками і виступав проти незалежності України, кажучи за власним родинним досвідом, що «не можна різати по живому».
Уже в останні роки життя письменник і публіцист, як кажуть критики, враховуючи його ізольований спосіб існування та віддаленість від об’єктивної інформації, почав критикувати українців за їхні підходи до оцінки Голодомору 1932-33 років, де він виступив проти терміну «геноцид українців», назвавши його породженням «злісно налаштованих проти «москалів».
Солженіцин підтримав «газові атаки» Кремля проти України і закликав не продавати українцям газ за пільговими цінами, бо «вони ж утискують російську мову... і Чорне море у нас забрали», та дозволяв собі й інші антиукраїнські випади.
Про таке ставлення Олександра Солженіцина до України згаданий уже Євген Сверстюк сказав: «Він за матір’ю українець, і то є дуже прикро, доведеться той факт визнати, що багато таких дітей змішаних шлюбів мають великий нахил до якоїсь крайності. І ця російська націоналістична крайність стала його хворобою. Я думаю, що він хотів у собі подолати оцю подвійність походження, і він не знайшов іншого способу подолати її, як через заперечення українськості». Але це, за словами Сверстюка, інша тема для дослідження творчості Солженіцина, бо «він залишається у бібліотеці кожного європейця, і він залишається іменем, яке шанують за його перший такий період творчості, коли він був гнаний і переслідуваний за правду».
Так що сміливість сказати правду людям буде, без сумніву, і першою епітафією пам’яті Олександра Солженіцина, чого він і сам, мабуть, найбільше бажав.
(Прага – Київ)
