/
/
«Тут був такий шатер, він повністю закривав цю територію, і стояли металеві трубки, на них було встановлене світло і звук – по колу». Костянтин показує круглу територію, вкриту великими бетонними плитами, поміж яких стирчать жмутки коричневої зимової трави. Кожен крок – скреготіння битого скла під підошвами. Ви одразу б впізнали у цьому закинутий танцмайданчик. Ось тільки у бетонній стіні, яка оточує його, виламані фрагменти. Причина цьому – не час і не вандали. Міни.
Два роки тому у Торецьку виникла школа діджеїв, її організували платформа Mem Idea HUB та громадська організація «Культурні хулігани». Цього разу ми їдемо у Торецьк спеціально заради них. Суботнього вечора в один з останніх днів зими, коли ніхто ще не здогадується, що в нашому житті може існувати карантин, можуть закритися концерні зали і зупинитися автобуси, вони зіграють сет лише для Радіо Донбас.Реалії.
Хто зрозумів «МакБургер» – той зрозумів Торецьк. Яким би шляхом і з якою метою ви не потрапили у це місто, рано чи пізно опинитесь тут – у кафе-бургерній на центральній площі. Зрештою, всі перехожі, яким ми цього дня ми ставили запитання про розваги у Торецьку, називали дві точки: «Мак» та «Бродвей», місцевий нічний клуб. У місті є також парк із меморіалом Слави та пустим постаментом від знесеного Леніна; Палац юнацької творчості; періодично працюючий стадіон «Авангард»; гастрономи, наливайки; створений волонтерами мурал.
У цих умовах бургерна в центрі притягує, як магніт. Ми повертаємося сюди по два-три рази не день та врешті розуміємо, що саме тут можна непогано вивчити місто. У «МакБургері» ми зустрічаємо дітей, з якими щойно спілкувалися в Палаці творчості, музикантів, яких вчора записували у Музичному коледжі, перехожих, яких розпитували на вулиці. Традиційні торецькі перебої з водою тут вас також не обійдуть стороною, і коли через них зачиниться вбиральня, відчуття стабільності в цьому місті буде вкінець зруйновано.
– Дайте я хоч наболіле розкажу, – застає нас за цими життєвими міркуваннями хлопець у синій куртці.
Саша – переселенець з Горлівки. «Там тоді двіж був набагато масивніший. Ви чули про таку metal-групу Jinler? Тетяна Шмайлюк, її позиціонують як дівчину з Донецька, але вона з Горлівки. Це жорсткий вокал, прогресивний метал і дуже цікаві кліпи. Я пам’ятаю ті часи, коли ця група зароджувалась. Донецьк поруч, він був центром андеграундної культури – важка музика, реп, електронщина… Там все було круто. І до нас це доносилось. Були цікаві моменти. Були і пройшли. Тепер туди Чичеріна приїжджає».
Саша виїхав з Донецька з півторарічною дочкою, сім’я побула до кінця серпня 2014-го в харківському таборі для переселенців, а потім перебралась до Торецька, на малу батьківщину колишньої дружини. Саша працює у місцевих тепломережах електромонтером з ремонту і обслуговування електрообладнання.
«Я втисався в «Культурні хулігани» як електрик з генератором, – сміється він. – Їм потрібен був генератор і до нього електрик, який буде його заправляти-заводити. Я їх тоді не знав: якась організація приїхала, чимось займатися буде, якісь активісти, у них музика грає, мені знайома. А я тут уже божеволію, в депресії. Єдине, що мене тут тримало, це робота. Я зрозумів, що ми з ними на одній хвилі. І от на відкритті культпарку з’являються діджеї з Новгородського… Ставлять такий саморобний, з піддонів «гроб» – кейс музичний, звідти дістається повноцінний професійний мікшер, два вінілових програвача, і я розумію, що «от»! Те, що я бачив лише на відео і ніколи не торкався цього руками, от воно».
В електронну музику він, схоже, занурюється всерйоз і подовгу. «Моя колишня дружина завжди на мене дивилася з таким подивом, вона мене досі, мабуть, не розуміє: що ти в цьому знаходиш? Це ж просто набір звуків з якимось ритмом. Але коли ти слухаєш її хоча б в гарних навушниках, або ти на великій місцевості з класними колонками і буферами…»
«Як торецька публіка, – питаю, – сприймає електроніку»?
«Ми мало спочатку спілкувалися з публікою: грали музику, яка людям тут зовсім не заходила. Потім почали додавати в мікси щось попсове, і народ почав трохи ворушитися. А то коли ми наскоком вирішили їх підняти, для них це було типу – «що вони від нас хочуть»? От інша справа – «Мама, я танцую». Коли ми проводили тут Новий рік, то вже були і ремікси, і попса, і медляки, й електронщина різна – народ танцював до 5-ї ранку. Без попси ми не виїдемо. Людей завести дуже важко. Але я розумію, що люди звикли до цього, їм це потрібно – я бачив, як люди підіймалися з-за своїх столиків, кидали ці всі напої та їжу і йшли танцювали, навіть пенсіонери підтяглися звідкілясь».
Головний його слухач зараз, каже він – дівчина. «Я її весь час напрягаю», – сміється. Сашиній дочці вже шість років, вона тепер живе в іншому місті. «Їй поки таке «не зайде» – школярка, перший клас. Але вона може побачити фото, де тато за пультом в навушниках, і купа світла – щось таке їй подобається, я їй контролер показував, він же яскравим світиться. Свої треки я зараз не пишу, я знаходжу щось глибоко закопане, що не тільки тут, а навіть в Україні не всі чули. Компоную, зводжу, готую сети, мікси. Добре, коли можна прийти в клуб зі своїм обладнанням, швиденько свій контролер або мікшер поставити, в тебе вже точки розставлені, і є програма не на годину, а на кілька годин. Не зайшло? Є завжди запасні варіанти. Все одно доводиться людей розважати і давати те, що вони просять – і підмішувати те, що подобається тобі».
«Взимку я дуже прив’язаний до міста, адже виробництво тепла – безперебійне. По-любому щось сталось – Саша! Вимкнення електроенергії – Саша! Вирубилось – Саша! Саша зривається і поїхав. Я ж реально розумію, що це моє обладнання, я його чудово знаю, із заплющеними очима пальцем тикни – і я знаю, що куди. А влітку у мене хобі – риболовля, природа, активний відпочинок. Цього року в мене є міркування… може «Атлас уікенд» (ми говоримо до карантину – ред.) Але найближче, що я хочу, – поїхати в Краматорськ: приїжджає Іван Ворон, учасник «Україна має талант», він співає голосом молодого Кіпєлова. Формат – симфонічний оркестр, на одну електрогітару».
«У людей є вихід негативу. Я бачив дивні танці людей, бачу їхній біль і внутрішнє напруження, і завдяки цьому вони його випускають. Правда, багато хто соромиться. Це допомагає людям і робить життя легшим – всього-навсього. Ось така філософія».
За вікном добігають останні лютневі дні, капає талий сніг і за три доби немає жодного променя сонця. Прямо навпроти – чотириповерховий будинок колишнього виконкому, він чорніє вигорілими вікнами – у ньому 7 годин оборону тримав невеликий український підрозділ – російські угруповання його так і не вибили. Виконком оточений алеєю сорокалітніх голубих ялинок: колись це місто непогано розпланували. Діти буцають сірі шматки льоду, що тануть. «Тут є класні місця, тільки не для такої погоди… Я розкажу, коли договоримо про це».
Все відбуватиметься сьогодні тут. Ми заходимо у бічні двері Будинку культури, ще не розуміючи, якого масштабу він всередині. В місті один перехожий сказав: палац, здається, на ремонті... А ще нам на очі періодично потрапляла афіша: 30 березня тут буде вистава «Анна Кареніна» з Ольгою Сумською (вона не відбулась – на той час вже почалась епідемя).
«Нічого собі!» – це все, що можна вимовити, коли відчиняються важкі двері з сибірської сосни. За ними – концертна зала. Тут 900 місць! Питаю, чи реально зібрати у маленькому Торецьку стільки публіки – директор каже, що коли виступають – збираються. Адже будь-які культурні події – цінність для Торецька. Тим більше, зараз у місті ще й багато військових.
Колись будинок культури належав шахтоуправлінню і в 70-ті навіть мав свій штат артистів. Тепер є тільки сама споруда, її давно «скинули» на баланс місту, яке, звісно, й без того не має доходів.
«У 1972-му році здали. Як здали, так все і лишилось дотепер. Дуже велика сцена, оркестрова яма, сцена обертається, – директор Владислав Третяченко хоче зробити тут ремонт. Проект уже готовий, потрібно аж 250 мільйонів, це якщо на все, від начиння до прилеглої території. – Чесно кажучи, якби мені хтось дав 20, це було б непогано: я зробив би дах і посклив. Опалення вже відновили у жовтні 2019-го».
Концертна зала – це далеко не все, що тут є. Ми ходимо палацом, вивчаючи усі його закутки: зимовий сад із пальмою, яку, судячи з розміру, садили ще у 80-ті, танцювальні зали, зал боротьби, більярдна, а ось бар, куди якраз і влетіли осколки снаряду під час обстрілу міста: тут тепер темрява і забиті дошками вікна.
Для вечірки, що її проведуть спеціально для нас місцеві діджеї, зрештою обираємо великий танцювальний зал на другому поверсі. Лавки, столи і скрині стягуються звідусіль, щоб збудувати діджеям постамент. Все це закривається целофановою плівкою, яка заодно стає в наших умовах розсіювачем для прожекторів, а поверх неї починають розставляти красиву аппаратуру.
Підключення, налаштування. Розмотуються жмутки дротів. Підлога вібрує, і здається, що копер шахти Центральна за вікном теж підстрибує.
Даша з минулого літа вже не живе у Торецьку, вона вступила у Слов’янський педагогічний університет, але приїхала додому спеціально для нас. Прямо перед вікном її квартири височіє ідеальної конічної форми террикон – це кінець міста.
«Мої батьки завжди кажуть, що я зі Слов’янська їду в білих кросівках, а звідси виїжджаю в чорних. Там освітлення, місто. Ось в центрі сиділа дівчина, грала на скрипці. Люди стояли, дивилися, казали: круто. У нас це не цінують… Добре, що мені їхати півтори години електричкою. Якби Торецьк знаходився далі, я б, мабуть, сюди рідше приїжджала».
У шкільні роки Даша професійно займалась спортом і три роки поспіль була призеркою Донецької області зі штовхання ядра і метання диска.
«Зі спортом у мене дуже гарний початок був! Десь році в 12-му у мене вкрали рюкзак, і я за крадієм побігла. Мама каже: може, ти на атлетику підеш? Кажу, та ні».
«Наздогнала?»
«Майже, але він у під’їзд завернув. Потім через поліцію знайшли. Далі було змагання між школами, я виграла, і мене відправили на турнір в Костянтинівку. А потім у секції кажуть: приходь. Так почала займатися».
«Який у тебе особистий рекорд?»
«На ядрі 3 кг – 10,98 м, 4 кг – 9,30 здається, на диску 1,5 кг – здається, 25 метрів».
Зрештою, Даша отримала травму, і зі спортом довелось закінчити. Я кілька разів допитуюся: як вона і приятелі проводили вільний час, живучи у Торецьку, і вона переконує мене – без варіантів: «Лише коли два роки тому «Хулігани» виникли, то все: ми щодня тусили – кінопокази, дискотеки влаштовували. До цього якось нічого не було». Коли ж у «Хуліганів» виникла школа діджеїнгу, вона приєдналась.
Даша впевнено відповідає, що любить техно. Перед нашою зустріччю вона була на рейві у Слов’янську: «Вони валили саме техно. Хлопцям якось не зайшло, а мені дуже сподобалось». Але у Торецьку, каже, більше люблять Сердючку в реміксі.
Питаю, чи знають однокурсники, що Даша – діджей.
«Та не особливо. В гуртожитку знають тільки пару дівчат. Що слухають? «Воровайки».
«Гоп мусорок?»
«Так! Буває, я вмикаю свої треки, кажуть: так, це годиться. Але так щоб прямо постійно слухати…»
Даша вчиться на педагога-дефектолога і каже, що сталось це випадково – без захвату: «Поки нормально, ось буде практика – там подивимось». Насправді хотіла вступити до Чернігівської академії пенітенціарної служби. «Пізно кинулась, по іспитах проходила, а в Маріуполі не зробила довідку: лікар був у відпустці і мені не підписали одного лікаря. Один – так прикро! Я обрала на ЗНО складати біологію, якби обрала математику, було б легше, а так мені – в пед або в мед. Медицину не люблю, тому пішла в пед. Але явно не буду я логопедом-дефектологом. Позавчора зустрічаю я класного керівника, вона каже: там (в академії – ред.) набір іде, а ЗНО дійсне 2 роки – подавайся, це не твоє, ми тебе бачимо в формі, десь на військовій».
«В 2015 році я наполягла, щоб мені на 1 вересня купили вишиванку. Ну 1-го сходила в школу, мама каже: знімай. Кажу, чого? Знімай, бо тебе вб’ють тут в місті! В сенсі, кажу, не буду. Пішла в центр спеціально, люди так дивились: що-о?».
«А зараз щось змінилось?»
«Так, зараз якщо ти у вишиванці або маєш стрічку на рюкзаку – нормально. У мене в Фейсбуці є відео до 25-річчя незалежності, патріотичне відео, теж бабуся каже: видали, тебе знайдуть!»
«Мама, мабуть, рада, що ти в педагогічному».
«Так! Каже ні-ні-ні, все буде «добре», будеш вчителем, пізнаєш життя».
GreenZona – колишня торецька дискотека, розташована неподалік. Їй настав край у 2014-му, з початком війни. По-перше, заходи на вулиці фізично були неможливі – місто пробуло три місяці в окупації, а після звільнення не раз обстрілювалось – по-друге, кілька осколків залетіли і на сам майданчик.
Сюди нас веде Костя, він засновник діджейської школи, бо сам займається цим більше 15-ти років. Починав із Новгородського, селища поблизу, звідки сам родом, і, схоже, скрізь залишав за собою якісь сформовані культурні простори.
«Всі мої однодумці покинули місто. Хто в Київ, хто ще кудись. А діджеїнг така штуковина, що вона потребує постійного перебування в якихось масах – в атмосферному двіжі». Костя місто не покинув, бо мав тут бізнес – прокладає інтернет.
«В дитинстві я слухав важку музику. На той час тільки почала з’являтися альтернатива – Limp Bizkit, Korn. У мене був друг-фанат «Продіджів», він був весь з ніг до голови в значках, в бандані, обмальований – каже: вся ця твоя рок-музика – фігня. Я тобі дам касету, ти послухай. А я на той час слухав «Нірвану», «Сепультуру», таке, що на голову не натягнеш – такий підлітковий момент, коли кожен в пошуку. "The Fat of the Land" називався цей альбом Prodigy, там я почув електронне звучання.
Батьки в мене були суворими, вони не сильно мене пускали на дискотеки гуляти, вважали, що я ще маленький. І якось на день народження кажуть: іди, сходи з ровесниками, відпустили мене вперше на дискотеку. Я там побачив діджея. А я ходив у радіогурток – ми там паяли радіосхеми, і цей Роман – діджей – мені приносив з дискотеки на ремонт то навушники, то підсилювач. Він мене побачив одразу. А я ж на дискотеку прийшов уже підготовлений – у мене була збірка касет, я прийшов до цього Романа, кажу ось постав – це був Crystal Method «Bisy Child». І на великому звуці, зі світлом, я побачив - як це! Тоді я почав робити збірки для дискотеки. Ми були порівняно малі, а цьому Роману уже було під 30, йому вже ця дискотека була не дуже цікава, і він каже: не хочеш спробувати провести?
Пізніше був період, коли я почав сильно займатися комп’ютерами – програмуванням, ремонтом… Все, що пов’язано з комп’ютерами, було для мене дуже круто, бо це тісно перетиналося з радіоелектронікою. Мій батько був моряком далекого плавання, і вони з дядьком привезли перший комп’ютер. Це був іще комп’ютер без звукової карти – коли ще був DOS, щойно з’явився Windows3.11. Мені стало цікаво - а як у студіях звукозапису використовують комп’ютери? Я зібрав усі гроші, що мені надарували на день народження, навипрошував у батьків – і поїхав на радіоринок на Мотодромі в Донецьк. Там купив собі звукову карту і трекер – програму, в якій можна було створювати музику. Це було, звісно, досить примітивно. Ми почали ставити експерименти на дискотеці й обкатували там свої матеріали».
Пізніше Костя виступав і в клубах Донецька – згадує «Гараж», Fort Knox, Red Line та «НЛО».
А ось що про ці клуби пригадує журналістка Дарія Куренная.
«Гараж» - клуб на Ленінському проспекті, був популярним серед підлітків. Там ще боулінг був і денні дискотеки. Входив в одну мережу з «Ліверпулем», і там був розрахунок по карті клубу. Кладеш на неї гроші і в «гаражі» та «лівері» можеш розрахуватися. Вважався немодним серед клубної молоді.
«Форт Нокс» - клуб на Цвіточному, вважай, на виїзді з міста, на відкритті ведучими були Олександр Рєвва та Ксенія Собчак. В клубі часто тусили футболісти і дівчата, які хотіли з ними познайомитися. Був в топ-3 клубів міста. Пафосний.
«Ред лайн» - найкрутіший клуб міста. Розташовувася в готелі «Вікторія» біля «Донбас Арени». Вважався клубом для місцевих мажорів, клабєри збирали гроші на вечірки, в «Ред лайні» був жорсткий фейсконтроль і дрескод, хто попало не міг потрапити туди.
«НЛО», він же тарілка, – клуб на проспекті Ілліча, пізніше став клубом «Лица». Друге місце за популярністю. Коли був «НЛО», то оформлення було в стилі космічного корабля і прибульців, розташований був у тарілці, як на Либідській у Києві. Завжди запальні вечірки, але часто приходили якісь «папіки», щоб зняти дівчат, тож треба було бути пильними і танцювати недалеко від охорони, щоб не чіпали. Клуб славився «вільним нравом». Там були конкурси на роздягання, якось дійшло до того, що хтось зайнявся сексом на сцені.
А потім війна, окупація, і дорога звідси в Донецьк – це якихось 40 кілометрів – стала закритою. «Коли почалися бойові дії, я засів вдома: займався студійним звучанням, написанням композицій, розбирався з синтезатором. І відтоді це стало для мене ще більше цікавим заняттям – я почав розбиратися «у залізі».
Що я хочу показати своїм учням – що діджеїнг – це не про… Я людина, яка ніколи не вживала наркотиків. У нас є таке уявлення, що клуби – це алкоголь і наркотики, і це не про адекватну поведінку. Так, я розумію, що кожен приходить у клуб за своїм, але я хочу, щоб в клубах було більше ідеї. Не хочу хвалитися, але за всі свої 34 можу себе в цьому місті назвати найбільш тверезою людиною. Це правда, бо у нас люди люблять підсідати на алкоголь, у мене в самого була така нехороша історія, коли мій друг спився, повністю. Від того, що не міг реалізовуватися. Я за те, щоб навчити тверезих діджеїв. Щоб вони займалися цим тому, що їм це подобається. І щоб до діджеїнгу не ставилися як до роботи, а як до творчості».
Вже зовсім темно. Центр міста за вікнами – місцями розбитими – перестає бути видно, трохи вирізняється лише той же шахтний копер навпроти. Такі міста як Торецьк засинають рано, скоро тільки ми залишаємось джерелом звуку не тільки на центральні вулиці, а, либонь, і на все місто. Зовсім поруч звідси – в 10 кілометрах – розташована велика окупована агломерація, Горлівка. А приблизно там, куди виходять вікна з цього залу – Донецьк.
Ми навмисне не загострювали на цьому спочатку, але насправді усі, з ким ми познайомились, і ті, хто лишився за кадром цього проекту, – це, в першу чергу, волонтерська тусовка. Музика прийшла вже далі як один з варіантів активностей. Власне, перша їхня вечірка у Торецьку почалася з прибирання парку і побудови там лавок. Зараз є вдосталь історій про волонтерів, але ми якось звикли відділяти корисні речі від розваг, а тут виявилось, що це одне і те ж. Активісти MEM IdeHub, «Культурних хуліганів» та ГО «Грунт» зараз багато що змінюють у своєму місті. Саме їхніми силами тут виник той самий перший мурал – яскрава пляма на тлі сірого Торецька. Вони організовують фестивалі, презентації книжок та освітні заходи для жителів. До речі, співавтор цього матеріалу Сергій Коровайний саме у платформі громадських ініціатив навчав торецьких дітей фотографії. Студенткою цієї школи була свого часу і DJ Пуля. Вони роблять те, що люблять – а що, як і місто підтягнеться за ними?